В атаку йшов не ради нагород…

 

                                       Давним-давно скінчилася війна,

                                       Лишила обеліски та кургани.

                                       Під кулями ворожими сповна

                                       За тишу заплатили ветерани.

          Проте, на жаль, з кожним роком все менше стає ветеранів Великої Вітчизняної війни. Зокрема, по Солонцівській сільській раді їх залишилось лише п’ять: Бабич Іван Петрович, Цись Андрій Миронович, Крутько Олексій Пилипович, Костенко Іван Микитович та Третяк Іван Митрофанович. Про одного з них, Цися Андрія Мироновича, я хочу повідати своїм землякам.

 Народився ветеран 9 вересня 1926 року у селі Солонцях. Тут же закінчив семирічну школу, а далі пішов працювати у рідний колгосп. Чорні дні фашистської окупації застали його п’ятнадцятирічним юнаком. Добре пам’ятає Андрій Миронович, як хвилювався, аби не потрапити на каторжні роботи до фашистської Німеччини. А, дочекавшись визволення нашого краю військами Радянської Армії, відразу ж  вступив до лав захисників Вітчизни.

 Довелося Андрієві Мироновичу зміряти солдатським чоботом чимало доріг Європи, адже брав участь у звільненні від фашистів Білорусії, Латвії, Литви. В  роки війни був кулеметником, на його рахунку записано чимало боїв із ворогом, не раз дивився ветеран смерті у вічі. Але до цього часу пам’ятає  він Волинське місто Ковель, де довелося прийняти перше бойове хрещення.

Війна довела Андрія аж до самого Берліна. Проте не встиг юнак роздивитися повалене фашистське лігво, як протяжний гудок паровоза покликав його у далеку дорогу… А зупинився потяг аж на Далекому Сході, де наш земляк захищав від японських імперіалістів східні кордони свої Батьківщини.

Ніколи не ховався воїн за спини фронтових побратимів, його мужність та відвага у роки війни відзначені державою численними нагородами: орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, «За мужність» та численними медалями.

Лише у 1951 році повернувся молодий сержант до свого рідного села. І відразу включився до мирної праці. Спочатку Андрій Миронович працював на пожарній машині, а у 1957 році прийняв полуторку у колгоспі «Зоря комунізму». Так і пропрацював ветеран 40 років водієм аж до виходу на заслужений відпочинок. Тут же, у рідному селі, зустрів він свою майбутню дружину Надію Іванівну, разом створили сім’ю. Згодом у ній з’явилися діти: донька Галина та син Андрій.

 Пролетіли роки… На жаль, вже відійшла у вічність дружина ветерана, але йому на радість підростають п’ятеро онуків і одна правнучка. З цікавістю слухають вони розповіді дідуся про пережиті ним роки воєнного лихоліття. Шанують Андрія Мироновича і односельчани. На його героїчному минулому  виховується підростаюче покоління села.

Пролетіли роки, сріблом  покрили скроні ветерана, проте пам’ять знову і знову повертає його у буремну молодість, у вогненні роки Великої Вітчизняної війни.

Ось такий сивочолий, проте життєрадісний, живе у нашому селі дідусь-ветеран.

Напередодні 70-річчя визволення нашого краю від німецько-фашистських загарбників хочеться привітати всіх ветеранів Великої Вітчизняної війни і щиро побажати їм:

         Осипаються дні пелюстками,

         Непомітно спливли вже роки.

         Не сумуйте, дідусю, гордіться роками,

         Бо не марно прожиті вони.

  Лідія Кобилинська,  бібліотекар Солонцівської сільської бібліотеки