На війні як на роботі

            Кожний прожитий день наближає нашу країну до славної віхи у її історії, 70-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників. І чим далі, тим менше стає  тих, кому довелося воювати на фронтах Великої Вітчизняної війни, хто відстояв в боях свободу і незалежність нашої країни. Серед старійшин бібліотечної ниви залишилось лише два учасника бойових дій. Один із них Микола Макарович Яременко, який понад 50 років пропрацював у сфері культури.

            Ідучи на зустріч з Миколою Макаровичем, я трішки хвилювалася. Розуміла, що людині 89 років, можливо, не до розмов, мені ж дуже хотілося почути детальну розповідь ветерана про його бойову юність, щоб донести почуту правду про вогненні роки до юні нашого села. Микола Макарович зустрів мене привітно, запросив до своєї господи. Як справжній бібліотекар, почав викладати переді мною теки, зошити, вирізки з газет, перелік своїх бойових нагород. Хочу зазначити, що все це було в ідеальному порядку. А потім він  запитав: «З чого почнемо?». І всі мої сумніви та хвилювання враз розвіялися.

            Розпочав свою розповідь ветеран з того, що народився він 27 жовтня 1924 року у селі Мальці у сім’ї середняків. Ще школярем захоплювався книгами. Старожили Мальців, Слобідки, Ярмаків до цього часу пам’ятають його як активного учасника художньої самодіяльності.

  Багато довелося йому пережити. Зокрема, розкуркулення, коли 1933 року родину вигнали з хати. Того дня мати золила білизну в жлуктах. Аж під’їхала підвода, голова сільради сів у хаті на скриню і влаштував торги. Розпродали все, що було у хаті і в дворі, навіть колодязь. У такий спосіб розкуркулили Макара Яременка – середняка із Мальців, батька п’ятьох дітей, власника семи десятин землі, інваліда Першої світової війни. А сім’ю вивезли в Осове.

Пам’ятає Микола Макарович і те, як товк молоденьке листя липи, яке мати змішувала із склянкою борошна. А восени повернувся із Харкова старший брат, подав заяву у колгосп. І вони повернулися у Мальці, їм дали їхню ж хату, де були тільки стіни.       

З раннього дитинства Микола мав велику тягу до знань, відразу закінчив Мальцівську початкову школу, згодом – Ярмаківську семирічну школу.

Одним словом, воювати хлопець не збирався, але війна внесла свої корективи у життя хлопця. Завдяки їй довелося зазнати Миколі тягот підневільної роботи остарбайтера. Доля розпорядилася так, що у травні 1943 року німці вивезли його разом із іншими юнаками та дівчатами села на примусові роботи. Працював у Катовіцах, у Верхній Сілезії на ливарному заводі. У січні 1945 року бранців звільнили радянські війська, і Микола Яременко пішов на фронт. Брав участь у бойових діях, а бої були пекельними. Адже німцям ой як не хотілося, щоб радянські війська вторглися на їхню територію.

Відразу направили юнака на курси, по закінченню яких присвоїли йому звання сержанта, був командиром відділення. Та не встиг Микола звикнути до личок на погонах, як при форсуванні річки Нельс 17 квітня 1945 року шматок металу, пробивши каску, шарпонув його по голові.

«Що головне – там не було страху: на війні – як на роботі… Тоді, 17 квітня, ми були за сто кілометрів від Берліна, йшли розгорнутим фронтом. І раптом, з лісочка, як застрочить! Там були доти…», - згадує ветеран.

Бійці залягли у канаві, наповненій водою. Одного бійця поранили, і Микола кинувся його перев’язувати. Прибіг санітар. А потім сталось щось таке, чого і сам не збагнув відразу: раптом різко упала його рука з автоматом, щось потекло зі скроні. З черепно-мозковим пораненням довелося бійцю тривалий час пролежати у госпіталі у місті Котбус на південь від Берліна. Внаслідок поранення не могла розгинатися рука. Демобілізувався Микола Макарович інвалідом.

Такий був, хоч і скромний, але конкретний внесок нашого земляка у розгром знахабнілих фашистських поневолювачів, претендентів на світове панування. Батьківщина відзначила його численними державними нагородами.

За роки війни село вціліло, а життя кликало ветерана шукати в ньому своє місце. Довелося Миколі Макаровичу працювати бригадиром, мірником, головою ревізійної комісії, на відповідальних роботах у споживчій кооперації. А ще на велосипеді, а взимку пішки, добирався 20 кілометрів на навчання у школу робітничої молоді в Миргороді.

Тут же, у рідному селі, зустрів і свою майбутню дружину  Хотину Лазарівну, яка працювала акушеркою у місцевому колгоспному пологовому будинку. Невдовзі вони побралися, разом виростили хороших дітей.

У 1954 році звільнилося місце у сільській бібліотеці, і цю роботу довірили Миколі Макаровичу. Невдовзі вступив до Харківського бібліотечного інституту, адже розумів, що свою справу потрібно добре знати і виконувати професійно.

Так у сільській бібліотеці і промайнуло більш як півстоліття трудового життя ветерана. Ніколи не заспокоювався, не зупинявся на досягнутому. Тому й не дивно, що у 1964 році очолюваному ним закладу присвоєне звання бібліотеки відмінної роботи. У ті роки був надзвичайно актуальним лозунг «Донести книгу до кожного письменного». Саме  його і дотримувався постійно у своїй роботі сільський бібліотекар. Але, щоб пропонувати книгу іншим, потрібно було самому добре її знати. Тому і сам багато читав літератури з різних галузей, хоча, звичайно, найбільше полюбляв «воєнне» чтиво.

 Завдяки самовідданій праці Миколи Макаровича, чимало років на базі Мальцівської бібліотеки  діяла школа передового досвіду, на заняття якої приїздили колеги з багатьох сіл району. Авторитетною і шанованою людиною був він для сільських бібліотекарів. Працівникам же центральної районної бібліотеки він назавжди запам’ятався як людина надзвичайно скромна, чуйна, порядна, старанна та  пунктуальна в роботі.

 Попри труднощі з фінансуванням закладів культури, Микола Макарович підтримував добру репутацію бібліотеки як важливого інформаційного осередку та центру місцевої громади.  А той порядок, який був у Мальцівській сільській бібліотеці, свідчив про те, що її працівник любив свою роботу, і ця людина була, дійсно,  на своєму місці. Його самовіддана та творча праця у сільській бібліотеці була відзначена багатьма грамотами та подяками.

А я хочу щиро подякувати ветерана за те, що у далекому 1984 році, коли я по закінченні Гадяцького культосвітнього училища  прибула за направленням на роботу до Слобідської бібліотеки, Микола Макарович був моїм вчителем і наставником, терпляче передавав мені безцінні зерна свого бібліотечного досвіду.

Все своє життя Микола Макарович користувався великим авторитетом та повагою своїх односельчан. Багато років ветеран був активістом громадського життя , односельчани неодноразово обирали його депутатом сільської ради.

Часові підвладне все. Але те, що зробили для нас учасники Великої Вітчизняної війни, гідним представником яких є і Микола Макарович, не підвладне часу і буде вічно жити у пам’яті поколінь.

Наталя Дорогопулько - бібліотекар Слобідської сільської бібліотеки

Спомин солдатського серця

            Давно відгриміли залпи Великої Вітчизняної війни…Ось уже сімдесят років ми живемо під блакитним мирним небом. Минають роки, десятиліття, народжуються і виростають нові покоління людей, але ніколи не зітреться і не померкне в пам’яті народній великий подвиг нашої країни, нашого мужнього народу у Великій Вітчизняній війні.

            Ясного погожого дня завітала я до шанованої у Клюшниківці людини, ветерана тієї далекої, але такої незабутньої для нього війни, Олександра Григоровича Подоляки. Захотілося дізнатися, як мовиться, із перших вуст, від безпосереднього учасника, про грізні події Великої Вітчизняної війни.  Сивочолий дідусь сидів на лавці, опершись на палицю, із виразом спокою на обличчі спостерігав, як над головою, високо в небі, пропливали легенькі  хмаринки, як дні - картинки прожитого ним нелегкого життя. І полилася наша неспішна розмова… Я відразу відчувала потребу і бажання ветерана поділитися сокровенним, вистражданим і пережитим.

            Власне кажучи, починалося життя Олександра Григоровича, як і у більшості його ровесників. Народився він 7 жовтня 1924 року в багатодітній родині колгоспників у  селі Гасенки. Його батьки добре знали, що таке тяжка селянська праця, тому і дітей змалку долучали до роботи та навчали шанувати людей. Щойно Сашко зіп’явся на ноги, відразу став надійним  і старанним помічником  для батьків. Всяку роботу, яка тільки була йому під силу, виконував швидко і залюбки. Навчаючись у сільській школі, відзначався старанністю та великим потягом до знань. Чудова пам’ять допомагала йому краще засвоювати шкільну програму, тому і навчався Сашко добре.

            Так у щоденних хлоп’ячих турботах і сплило його босоноге дитинство.  У 1941 році юнак був призваний до фабрично-заводського училища міста Донецька. Проте навчання у ньому перервала Велика Вітчизняна війна, і Сашко змушений був повернутися до рідного села.

            Багато односельців з перших днів війни пішли на фронт, а з ними і батько Сашка Григорій. Йому пощастило бути одним із тих, хто пройшов війну з першого і до останнього дня і залишився живим.

            Тяжко жилося жителям села за років фашистської окупації, та нарешті прийшов довгожданий 1943 рік, коли Червона Армія звільнила рідний край від коричневої фашистської чуми. І пішов юнак разом з бійцями Червоної Армії добивати ворога. Свою нелегку службу розпочав рядовим у піхоті. При визволенні Криму у м. Севастополі Олександра було тяжко поранено. Тривале лікування у шпиталю, а далі – знову в бій, знову під кулі.

            Не раз довелося солдату дивитися у вічі смерті. І в найтяжчі години фронтових випробувань згадував боєць Україну, рідну Миргородщину та своїх рідних: маму, сестру з братом. Кожної миті хвилювався за батька: а чи живий?

            Прийшлося Олександру Григоровичу брати участь у визволенні Закарпаття, Польщі, Чехословаччини. Велику Перемогу зустрів зв’язківцем у званні молодшого сержанта далеко від рідного дому, у південній Німеччині на передніх рубежах Українського фронту 351 дивізії 1157 стрілецького полку. Батьківщина високо оцінила мужність і героїзм, проявлені її вірним сином у боях з фашизмом. Олександра Григоровича відзначено високими державними нагородами: орденом Вітчизняної війни ІІ ст., медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги».

            Після демобілізації 1947 року повернувся фронтовик до рідного села і не впізнав його.  Окуповане село зазнало за часів війни великих руйнувань, а для його відбудови були потрібні молоді роботящі руки. Олександр відразу приступив до відновлення села, довелося  працювати на різних роботах. Тут, у рідному селі, 1948 року зустрів він свою наречену Парасковію, яка  в майбутньому стала для нього єдиною і вірною дружиною. Невдовзі побралися, дали життя п’ятьом дітям.

            Рік за роком оживало і розбудовувалося село. Дружно і завзято збудувала молода сім’я ветерана собі новий будинок у селі Сохацькому. Як грамотну, освічену та авторитетну в селі людину призначили Олександра Григоровича на роботу касиром по податках у Клюшниківській сільській раді.

            З часом виросли і розлетілися по світу діти ветерана. Відійшла у вічність люба дружина Парася, яку Олександр Григорович часто згадує, адже була доброю, роботящою, доброю господинею, разом прожили багато років у любові та злагоді. Та й одного із своїх синів вже довелося поховати. А що поробиш, коли не перебирає смерть ні молодих, ні старих.

            Нині живе ветеран із сином Василем, який піклується про нього. Неподалік проживає і донька Оксана, яка часто навідує батька, щоб зігріти його своїм сердечним теплом та турботою. Приїздять з різних куточків України й інші діти та внуки. Не забувають батьківської домівки, адже тут народилися, вперше побачили світ, зробили перші кроки. А виховали їх батьки так, що завжди прийдуть на допомогу не лише близьким та рідним, а й сусідам і знайомим.

            Озирається Олександр Григорович на свої прожиті роки і розуміє, як швидко минає людське життя. А на його віку було всього: радість і печаль, горе і щастя, кохання і розлука.

            На жаль, дуже мало залишилось серед нас ветеранів тієї страшної і кровопролитної Вітчизняної війни. То ж сьогодні хочеться сказати їм:

                        Ідуть роки, все менше вас із нами.

                        Багато хто у землю вже лягли.

                        У ту, що захищали юнаками,

                        І саду цвіт навіки зберегли.

                        Вже третє покоління підростає,

                        Що про війну по фільмах тільки знає,

                        І ви для них історією стали…

                        Спасибі вам, що ми війни не знали.

            Лень Тетяна - бібліотекар Клюшниківської сільської бібліотеки   

Навіть у неволі залишилася нескорена

            Біля семидесяти років минуло з того часу, як відгриміла Велика Вітчизняна війна. Немає на нашій миргородській землі родини, яку б не зачепила вона своїм чорним крилом. Війну пам’ятають і ті, хто грудьми заступив шлях фашизму, і ті, хто пережив роки лихоліття в тилу. Чимало миргородців, юнаків та дівчат, стали жертвами фашистської окупації, яких вивозили як худобу на каторжну працю до Німеччини. Багато з них не витримали фашистського рабства, але деякі вистояли і повернулося на рідну землю завдяки своїй мужності та героїзму.

            Моя розповідь про одну із них, мою односельчанку Тетяну Свиридонівну Пащевську, насильно вивезену в страшні роки війни на примусові роботи до Німеччини. Любов до рідної землі допомогла їй вистояти у нелюдських умовах фашистської неволі. Дев’яносто два роки прожила ця легендарна жінка у Біликах, з болем і сльозами на очах пригадуючи пережиті воєнні лихоліття.

            У семирічному віці залишилась Тетяна сиротою, виховувалася і навчалася у Миргородському дитячому будинку «Країна Рад», що знаходився на Личанці. Сирітство загартувало її, тому підростала впертою, цілеспрямованою і бідовою дівчиною. Воно стало для неї і добрим вчителем, адже не терпіла ні кривди, ні несправедливості.

            Любов до роботи на землі привела сімнадцятирічну дівчину на курси трактористів. По їх закінченню працювала у колгоспі імені Борисенка у Біликах: орала, засівала поля. І завжди була серед передових чи то на буряках, чи на соняхах, працюючи від зорі до зорі. А  ще Тетяна мала великий хист до співу. Виїхавши в поле, любила затягнути українську народну пісню, яких знала чимало. Особливо ж полюбляла «Ой ходив донець сім год по Дону».

            Та мирне буття дівчини обірвало повідомлення про вторгнення на рідну землю фашистської Німеччини. Незабаром розпочався відлов юнаків та дівчат для вивезення на примусові роботи до чужої і такої ненависної країни. Не минула ця гірка доля і Тетяну. Та дівчину не покидала думка, щоб будь-якими шляхами уникнути вивезення.

            Пригадувала вона, як першого разу втекла з потяга, що зупинився у Львові. Два місяці пішки йшла дівчина до рідного села. І знову її схопили фашисти, щоб відправити на чужину. І чергова втеча. На цей раз з окупованого Києва. Багато днів і ночей добиралася Тетяна селами і лісами до своєї домівки.

            А втретє, нескорену, немилосердно побиту, зв’язану вкотре вкинули її в товарний потяг. Так потрапила дівчина на чужину. В Німеччині відправили її на примусові роботи до фермера в Нойталь району Утерзен, неподалеку від міста Гамбурга. Тут Тетяна пізнала всі тяготи рабської праці. Хазяїн жорстоко поводився з невільниками, ображав їх, тримав впроголодь.

            Та навіть у таких нелюдських умовах часів війни продовжувалося життя і зароджувалося кохання. У лиху годину зустріла його і Тетяна. Її обранцем був хлопець Микола з Шишацького району. Їх об’єднало не лише кохання, а й дух непокори, бажання за будь-яких обставин втекти з неволі. Одного разу, скирдуючи в полі солому, вони зробили спробу втечі від ненависного хазяїна, але по дорозі їх схопили і відправили до концтабору Ноенгамме, що поблизу Гамбурга.

            Тут їм довелося пізнати всі муки пекла. Тетяна Свиридонівна не могла без сліз згадувати, як тяжко довелося їм працювати, скільки пережили в неволі принижень та знущань. Щодня молилася Богу Тетяна, щоб якнайшвидше скінчилося це страхіття. В неволі з’явився на світ і плід її з Миколою кохання, донька Галя.  

Визволення до невільників прийшло 1945 року з приходом на німецьку землю англійських військ. Проте не пощастило Миколі пізнати свободи, адже фашисти встигли загнати до бункеру всіх полонених чоловіків і підірвати їх.

Тетяна ж нарешті отримала можливість повернутися разом з восьмимісячною донькою на Миргородщину, в своє рідне село. А, повернувшись, знову поринула в роботу, працюючи від зорі до зорі, адже без чоловічих рук дуже тяжко було піднімати господарство. І знову одна, без захисту, а на роботу йшла, несучи із собою у кошику маленьку Галю.

Та врешті і їй усміхнулося жіноче щастя. На початку 50-х років звела її доля з учасником Великої Вітчизняної війни Іваном Харитоновичем. Молоді побралися, а згодом у сім’ї з’явився син Михайло та дві доньки Ніна і Люба. Та знову нетривалим видалося жіноче щастя Тетяни Свиридонівни, адже  відійшов у вічність чоловік, та головною розрадою, радістю і втіхою для неї завжди були внуки і правнуки.

Гордилася вона і своїми дітьми, адже виросли працьовитими, гідними людьми. Змогли батьки дати вищу освіту наймолодшій доньці Любі, яка нині проживає у Чернівцях, та сину Михайлу, який приїздив до матусі з Решетилівки. Обоє служать закону, мають звання підполковника міліції. Виросли та залишилися у рідному селі доньки Галина та Ніна, кмітливі та беручкі до всякої роботи, саме вони стали опорою мами,  часто навідували її, щоб допомогти по господарству. Себе у далекій молодості вбачала Тетяна Свиридонівна у  старшій доньці Галині, яка пішла по  стежках своєї матусі, 35 років пропрацювала вона у Миргородській сільгосптехніці  шофером на автомобілі ГАЗ-52.

Тільки-но траплялася нагода зібратися всім разом, діти відразу обговорювали з мамою всі свої життєві проблеми, прислухалися до маминих порад, а потім, бувало, неодмінно заведуть українських народних пісень, яких знають силу-силенну.

У 2002 році Тетяна Свиридонівна з донькою Галиною, яка народилася в Гамбурзі, по запрошенню  організації «Коло друзів» побували у Німеччині. Їх тепло і дружньо зустріла і супроводжувала мер міста Гамбурга  Катаріна Хейхангаун. Всі разом відвідали меморіал концтабору «Ноенгамме», і знову нахлинули на Тетяну Свиридонівну спогади про пережиті лихоліття війни.

У свої 92 роки  вона мала жвавий розум, цікавилася всім, що відбувається у нашій країні, розважливо міркувала про події у рідному селі, сподівалася дожити до 100-річного ювілею.

Але доля розпорядилася інакше. На жаль, нещодавно Тетяна Свиридонівна відійшла у вічність, та  пам’ять про цю горду, мужню і нескорену українську  жінку назавжди залишиться у серцях земляків.

Ольга Шестопалова - бібліотекар Біликівської сільської бібліотеки

Неперевершений оперний співак

5 серпня -110 років від дня народження Бориса Гмирі – одного з найвидатніших оперних і камерних співаків сучасності, визначної постаті у світовій та вітчизняній музичній культурі.

Голосом Бориса Гмирі

Україна з богом розмовляє…

                               Д.Білоус

Двадцяте століття подарувало українській оперній сцені ім’я, після появи якого весь світ заговорив про українську вокальну школу, – це ім’я Бориса Гмирі. Його називали великий Борис. Йому аплодували в багатьох куточках нашої країни та за її межами. Борис Романович Гмиря був і залишається одним із найвизначніших співаків сучасності. Він єдиний інтегрував українську вокальну школу, українську музичну культуру у світовий контекст. І зробив він це, живучи та працюючи в себе вдома, в Україні. Твори у виконанні Бориса Гмирі введено в найпрестижніші музичні каталоги, а його ім’я прикрашає списки найвидатніших вокалістів світу.

Враховуючи важливість постаті Бориса Гмирі, Верховна Рада України постановила урочисто відзначити на державному рівні 110-річчя від  дня його народження.

Народився Борис Романович у містечку Лебедин на Сумщині 5 серпня 1903 року. Батько його був малярем, мати – швачкою. З одинадцяти років Борис вже «сам добуває свій хліб» у наймах а коли підріс, подався у світи: Кубань, Крим. Був вантажником у портах, рибалкою, помічником кочегара на моторній шхуні, дослужився до старшого кочегара на пароплаві.

Середню освіту здобув тільки в 27 років, коли повернувся на рідну Слобожанщину. Борис працює у Харкові і водночас вчиться у місцевому інженерно-будівельному інституті, до якого вступив 1930 р. На третьому курсі доля зводить його з професором консерваторії Павлом Голубєвим, який переконує Гмирю вступити до Харківської консерваторії, а вже на третьому курсі консерваторії виступає на сцені Харківської опери, де швидко стає провідним артистом.

По-справжньому успішним у долі Гмирі був 1939 р. – він блискуче закінчує консерваторію, стає лауреатом Всесоюзного конкурсу вокалістів у Москві. Йому відразу пропонують роботу у Великому театрі СРСР, Ленінградському та Мінському оперних театрах. Але Борис ці пропозиції відхилив, оскільки не уявляв своєї діяльності за межами України, після чого поїхав працювати за запрошенням до Київської опери.  Тут він отримує провідні ролі: співає Кочубея у «Мазепі» Чайковського, Мефістофеля у «Фаусті» Гуно, Івана Сусаніна в однойменній опері Глінки.

Працював артист багато – на благодійних концертах, у госпіталях і, звичайно, в Київській опері. У 1951 р. на заключному концерті декади українського мистецтва в Москві його слухав сам Сталін. Вождь, дізнавшись, що Гмиря не має звання, наказав відразу дати йому «Народного артиста СРСР». У 1952 р. Борис Гмиря отримав Сталінську премію, у 1960 р. його нагороджено орденом Леніна.

Перлиною творчого доробку співака стала «Шевченкіана». Готуючи концертну програму з творів Т. Шевченка, він просив композиторів створити музику до деяких творів, яка б не відволікала від поетичного тексту Кобзаря. Характерними особливостями виконавського стилю Бориса Гмирі були глибокий психологізм у розкритті образного змісту музичного твору, виразна дикція, винятковий акторський талант, ювелірна витонченість деталей, благородна стриманість, висока вокальна і художня культура. Гмиря – перший і до цього часу єдиний співак, який підготував та виконав концертну програму музичних творів на вірші Кобзаря у найкращих концертних залах колишнього СРСР та за кордоном.

Похований артист на Байковому цвинтарі в Києві, у 1979 р. встановлено надгробок (скульптор К. Кузнєцов).

Голос Бориса Гмирі визнаний ЮНЕСКО «унікальним феноменом», що належить світовій культурі. Не дивно, що пам’ять про цього легендарного співака всіляко підтримують в Україні на державному рівні. На честь 100-річчя з дня народження Бориса Гмирі у Києві було засновано конкурс його імені.

2013 рік став  Роком ІІІ Міжнародного конкурсу вокалістів імені Бориса Гмирі.

 З нагоди дня народження Бориса Гмирі в центральній районній бібліотеці була проведена музична година «Борис Гмиря: геній серед тернів», присвячена пам’яті видатного українського оперного співака. На заході прозвучали пісні у виконанні автора, які були знайдені серед музичних ресурсів Інтернету, відеоматеріали, текстові і фото ресурси, представлені через мультимедійну презентації. Також  працівники відділу обслуговування  підготували інформаційне повідомлення  «У вічності знайдеться вільна хвилина для дивних мелодій у відблисках світла…», розповіли про життєвий та творчий шлях співака. Поєднання традиційних та новітніх форм подачі інформації  зробило захід більш змістовним та цікавим, що сприяло кращому сприйняттю його присутніми.

Гмиря — це безодня, гігант. Він посланий Україні як національна ідея…

                         Тетяна Мостова – завідуюча відділом  обслуговування центральної районної бібліотеки