Уклонімось низько до землі тим, хто в серці буде вічно жити

            Друга світова війна…Страшна війна 20 століття,пекуча рана,яка болить досі чи не в кожній родині в Україні. Воїни –переможці проявили чудеса   героїзму, стійкості, мужності-билися за кожний клаптик рідної землі, вистояли і перемогли. Для  України ціна тієї перемоги жахлива  -мільйони людських життів.

            З кожним роком відлітають на небеса душі тих,хто ціною свого здоров’я

відстоював мир на землі. Ганна Федорівна Свир

- голова ветеранської ради села Кибинці говорить :  «У нашому селі , на жаль,  не залишилося в живих учасників бойових дій. Але живуть тут люди, життєву дорогу, яких зачепила та поранила війна».

           

 Білобров Ніна Володимирівна в роки Другої світової війни постраждала

від нацистських переслідувань. Народжена в таборі, вона, малолітній в’язень.

Про поневіряння ,яких там зазнали з матір’ю, згадувала по спогадах неньки

«Табірний порядок був поставлений так, щоб морально зламати людину або

взагалі її знищити. Доводилось терпіти голод і муки. Але мама не впадала у відчай .Іскра надії і віри в життя не згасала в її серці за найнесприятливіших

обставин .Разом з іншими ув’язненими вона часто згадувала рідну домівку.

          

  

  Ніколаєнко Ганна Єгорівна,яку фашисти захопили під час облави разом з іншими односельчанами Ребрик Євдокією та Москаленко Пріською. Бранців привезли відразу до Миргорода,вночі погрузили у товарняки і відправили до Німеччини. Довезли бранців до міста Франкфурта,де поселили у таборі для військовополонених,що знаходився у лісі і був обнесений колючим дротом.

             До табору приходили старі німці-фермери, щоб відібрати собі робітників, безкоштовну робочу силу. Хазяїн суворо контролював виконання робіт,а роботу доводилось виконувати важку: підв’язувати виноград, доїти і порати корів, збирати урожай. Назбиравши торбинку сухого пайку , при найменшій нагоді передавала бранцям табору. Пам’ятає жінка ту довгоочікувану ніч ,коли німецьке село почали бомбити радянські та американські літаки. Жандарми вигнали всіх остарбатерів серед ночі на околицю села і погнали їх полем. І це було довгоочікуване визволення. В першу чергу  на Батьківщину відправляли  поранених бійців,тому молодій дівчині довелося ще попрацювати на видачі сухих пайків.

            Додому прибула Ганна Єгорівна 21 листопада 1945 року. По закінченні війни

працювала охоронцем на Кибинському  спиртозаводі, доводилося з автоматом

охороняти зерно. Згодом працювала на заводі кухарем,а після того,як завод вивезли з села,готувала обіди у сільській лікарні.

Матвієнко Надія Антонівна з сумом розповіла про свого батька Ткаленка

Антона Павловича. Він народився у селі Кибинці 1910 року .Коли розпочалася

Друга світова війна його залишили працювати бригадиром тракторної бригади

. Восени 1941 року радянські солдати ,стримуючи напад ворога почали від

ступати,їм довелося переховуватися в Кибинцях. Часто голодні солдати заходили в тракторну бригаду,де знаходилася кухня. Антон Павлович разом з

кухаркою годували бійців. Одного разу солдати забігли в палуб від переслідування

Тоді ,не роздумуючи, Ткаленко перевдягнув радянських бійців у брудний одяг і посадив за столи , пояснивши окупантам .що обідають трактористи. Ті поїхали, а радянські воїни були врятовані. Дочекавшись вечора бійці пішли .Але через деякий час ,Антона Павловича викликали у сільську раду,там йому пояснили причину виклику.4 листопада 1941 року його розстріляли на території Кибинської сільської ради. Рідні поховали його

на старому кладовищі від поля. Лише після закінчення війни на могилі встановили пам’ятник, спочатку він був дерев’яний. Згодом,у 1953 році ,було встановлено на земляному насипі пам’ятник у вигляді «піраміди»  з написом

«Ткаленко Антон Павлович 1910-1941».

           У Кибинцях проживають рідні Антона Павловича:дочки Марія та Надія зі своїми сім’ями.

             Розум не сприймає статистики і втрат серед мирного населення. Але душа

кожного українця болить за непрожите життя, нейздійсненні  мрії тих ,хто загинув у лютому ,жорстокому коловороті війни.

Надія Глушко , завідувачка Кибинською сільською бібліотекою

Країна Мумі-тролів

                                       Улюблениця дітей усього світу, чудова фінська письменниця Туве Янссон зуміла знайти на карті казкового світу маленьку, осяяну сонцем, омиту морем Країну, де у заквітчаній Долині, що розкинулася біля підніжжя Самотніх Гір, мешкають маленькі й пухкенькі, кумедні й симпатичні, щирі й добродушні істоти – мумі-тролі. Ці створіння - надзвичайні! Вони кумедні, кмітливі і дуже винахідливі. У них що не день-то нова пригода, що не нове знайомство-то нові друзі. Їхня Долина - казкове місце, у якому хочеться затриматися на невизначений час. Там ніколи не буває нудно, там ніхто не залишається без уваги, там для кожного знайдеться свій куточок. Мумі-мама - найтурботливіша мама у світі, Мумі-тато - майстер на всі руки - здатні вирішувати  усі проблеми.     Туве Янссон не лише підгледіла за  життям мешканців Долини, а й написала про них ряд цікавих повістей.  Про те, що книжки про пригоди мумі-тролів можна знайти на полицях Шахворостівської сільської бібліотеки – відомо юним  читачам бібліотеки.  Діти  дуже полюбляють читати про пригоди кумедних створінь.

Бібліотека вирішила,  після закінчення карантину,  здивувати  своїх користувачів  цікавими  ідеями  та запросити їх у реальний світ мумі-тролів.  На них уже чекає чарівна Долина Мумі з диво - будиночком. 

А  його мешканці, чудові  маленькі тролі,  чекають, що в один прекрасний день  на порозі з’явиться гурт дітлахів готових з ними подорожувати, роздумувати,

дивуватися ...

 По завершенню карантину, мерщій до бібліотеки.

 До зустрічі у Долині Мумі!

Наталія Шовкопляс,     бібліотекар  І категорії  Шахворостівської  сільської бібліотеки

Зверніть увагу! Цікава книга!

  У фондах Миргородської центральної районної бібліотеки є цікава книга Марини Гримич  «Клавка», яку я пропоную вашій увазі.

Мари́на Гри́мич— українська письменниця, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, директор видавництва «Дуліби» та авторка понад десяти різножанрових романів. Тричі ставала лауреатом літературного конкурсу «Коронація слова», в тому числі й володарем першої премії. В 2019 році презентувала свою книгу «Клавка», яка вже стала хітом.

Гримич Марина
Клавка. Роман / Марина Гримич. — Київ : Нора - Друк, 2019. — 336 с.

Роман Марини Гримич оповідає про ситуацію, що склалася в Спілці українських радянських письменників напередодні сумновідомого Пленуму 1947 року, коли залякані літератори розгромили в своїх критичних промовах Максима Рильського та Юрія Яновського. Це історія про страх і підлість, що проявляється в людях під тиском, про кар’єристів - соцреалістів і справжніх письменників, яким не вдавалося «вписатися» у нову сталінську добу. Про геніїв, класиківі шарлатанів з одного боку, а з другого – про інтриги, пристосуванство, заздрощі, голодні роки і відсутність житлової площі, про любовний трикутник і ледь не про інцест. Звучить цікаво, правда?

Головна героїня -- дівчина Клавка -- донька розстріляних «ворогів народу». Вона живе в комуналці зі старою вчителькою музики та фронтовиком- інвалідом. Долі її сусідів склалися не дуже гарно, але дівчина чим може намагається допомогти їм -- купує пиріжки, розмовляє, заспокоює. Це й підкупає в героїні. Вона ж пам'ятає життя зі своїми батьками, гарні меблі в колишній квартирі та щасливе дитинство, але те, що її позбавили всього цього, не зробило її нещасною чи злою. Вона дуже проста й мила дівчина, до неї важко не відчути симпатії чи не усміхнутися, читаючи про те, як вона мріє знайти принца -- і обов'язково, щоб був «арьол», «грудь в ордєнах», щоб аж «чьолка встала».

 Клавка працює секретаркою Спілки радянських письменників України. І про це середовище неймовірно цікаво читати! Творчість багатьох письменників, які є героями цієї історії, вивчають у школі. І тоді ці автори якось не сприймаються, як живі люди, які їздять відпочивати до санаторіїв, співають там пісень біля вогнища чи полюбляють з'їсти шматочок сальця під горілочку на роботі. І подивитися на відомих постатей з такого боку дуже цікаво. Ну і, звісно ж, РОЛІТ - письменницький будинок.

Тут вирує життя, точаться неймовірні розмови, цитуються вірші напам’ять. Тут з’являються думки, які не можна було би висловити при партійному керівництві. І це дуже надихає. Дуже гарно в сюжет вплелися й любовні переживання Клавки. Добре те, що вони не були основою історії, не вони штовхали дію вперед. Але були чудовим тлом..

 І фінал просто неймовірний. Він розриває на частини, він прямо шматує. І залишається відкритим. Ми можемо лише здогадуватися про подальше життя Клавки. Авторка вустами героїні не висловлювала якесь своє  ставлення до радянської дійсності чи дій тогочасної влади. Вона дала можливість читачам самим давати оцінки та робити висновки.

І це ще один величезний плюс цієї історії. Сподіваюся, що інші книжки авторки захоплять мене так само, як і ця історія.

Скачати, або прочитати книгу онлайн ви можете на  таких  інтернет ресурсах:

https://knigogo.com.ua/knigi/klavka/

http://www.many-books.org/auth/5766/grimich_marina

https://www.goodreads.com

            http://www.chytomo.com/book/klavka/

Тетяна Мостова, завідувачка відділом обслуговування Миргородської ЦРБ

Чорнобиль не має терміну давності!

34 роки промайнули від тієї жахливої трагедії 1986 року, коли над четвертим реактором Чорнобильської АЕС пролунав вибух. Ця катастрофа змусила людство зрозуміти, що подібне може повторитися будь-де і в будь-який час і цього не можна допустити.
Та це не тільки велика трагедія, а й символ безмежної мужності багатьох наших співвітчизників!
У с. В. Байрак також є герої-ліквідатори. Про них зібрано матеріали, випущено книгу-брошуру з їхніми даними і їхніми спогадами. На знак їхнього подвигу встановлено пам'ятник, біля якого щорічно збираються учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та мешканці села, щоб віддати шану нашим землякам. Нажаль, цього року, через карантин, зібратися неможливо.
Та бібліотекар Великобайрацької сільської бібліотеки-філіалу разом з працівниками Великобайрацького сільського будинку культури ніколи не забудуть неоціненний подвиг, мужність і самовідданість ліквідаторів. Ми пам'ятаємо і гордимося ними і завжди будемо вдячні їм за стійкість і героїзм. Висловлюємо щире співчуття їх сім'ям і дякуємо тим, хто залишився живим у боротьбі зі стихією.

Полин – сльозою омиває душі

26 квітня виповнюється 34 роки з дня найстрашнішої за наслідками катастрофи минулого тисячоліття.
Чотири букви ЧАЕС- стали символом трагедії, яка доторкнулася до мільйонів людей, накрила їх крилом безжалісної радіації, перетворюючи свої жертви в безпомічних людей.
Чорнобиль... Чорний біль нашої землі. І скільки б не минуло років, все одно це слово полум'янітиме чорним вогнищем скорботи.
Не оминуло чорнобильське лихо і с. Зуївці. Вісім осіб - представників громади взяли активну участь у ліквідації наслідків на ЧАЕС .
Ми віддаємо шану мужнім людям, які у трагічний час Чорнобильської катастрофи приборкували ядерну стихію , захищаючи українську землю і весь світ.

Чорнобиль - скорбота пам’яті людської

Весна дарує людям нові прагнення та мрії, відновлює сили та радісні відчуття.
Але є дата в ці чудові дні, коли серце завмирає від болю та жаху. Це 26 квітня 1986 року, коли сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції.
Катастрофа на ЧАЕС сколихнула світ не лише своєю руйнівною силою, а й мужністю тих, хто першими зіткнулися з її страшними наслідками. Їх називають по-різному: чорнобильці, ліквідатори, вогнеборці.
Всі вони є герої, які ціною власного життя і здоров'я врятували життя мільйонів.
Ліквідація пожежі була лише початком титанічної роботи на станції, адже небезпека не зникла. Ліквідатори аварії на ЧАЕС, не шкодуючи свого здоров'я і життя, працювали на самій станції, в 20-ти і 30-ти кілометрових зонах радіоактивного лиха, аби якомога швидше ліквідувати наслідки Чорнобильської трагедії. Саме завдяки їхнім зусиллям ядерна біда відступила.
У селі Бакумівка проживає три ліквідатори аварії на ЧАЕС
ТИМЧЕНКО ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ
Народився 20 квітня 1963 р. в с. Бакумівка. У рідному селі закінчив восьмирічку, згодом продовжив навчання у Хомутецькому ветзоотехнікумі. У 1982-1984 рр. проходив військову службу у м. Усурійськ. По поверненню до рідного села працював водієм у рідному селі. До Чорнобильської зони потрапив у складі Чапаєвської дивізії. Три місяці він брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Разом зі своїми земляками-ліквідаторами будував захисну систему "Скала", якою у подальшому було оточене м. Прип'ять. Василь Іванович також здійснював дезактивізацію населених пунктів Білорусії, Київської і Житомирської області. А ще він брав участь у зведенні понтонної переправи через Дніпро, перевозив уражену радіацією техніку на могильники. Нині Василь Іванович працює охоронником у ТОВ "Агротех-Гарантія".
ЧЕРНЕНКО МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ
Народився 10 січня 1961 року в с. Бакумівка. Тут же закінчив восьмирічну школу, а середню освіту здобув у Хомутецькій школі. Згодом навчався у Миргородській автошколі. Службу в армії проходив з 1979 по 1981 р. у танковій дивізії в м. Черкаси. По її завершенню навчався у Хорольському технікумі механізації. Після Чорнобильської трагедії у складі інженерно-саперного батальйону був направлений у Брагинський район Білорусії. У Чорнобильській зоні перебував з 31 травня по 31 липня. Проживали у лісі у наметах. Як розповідає Микола Володимирович, доводилося виконувати різні роботи: огороджувати заражену зону, здійснювати дезактивізацію прилеглої до АЕС території та населених пунктів. Проте спеціального захисного одягу не було, в основному захищалися пов'язками. Зараз він працює бригадиром тракторної бригади ТОВ "Агротех-Гарантія".
ШУЛІКА ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ
Народився 8 листопада 1960 р. у с. Бакумівка. У рідному селі закінчив восьмирічну школу, згодом МПТУ №3. Військову службу проходив у м. Москва. По її закінченню працював на бурових у "Полтавагаз". З 23.07 по 03.09.1986 р. брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі в/ч 61511. У Чорнобильській зоні він працював дозиметристом, виконував роботи по дезактивізації населених пунктів, в тому числі і м. Прип'ять. Довелося Василю Івановичу побувати і безпосередньо на атомній станції, брав участь у зведенні над нею саркофагу. Працював також на перекритті дренажних каналів, щоб не допустити витікання радіоактивних підходів із забрудненої території. Брав участь у спорудженні огорожі навколо 30-кілометрової зони. Всі ці роботи були спрямовані на те, щоб запобігти розповсюдженню радіації на прилеглі території. Нині Василь Іванович перебуває на заслуженому відпочинку.
Всі ці мужні чоловіки - шановані у селі люди. Дякують їм односельці за їх подвиг. Хочу побажати їм міцного здоров'я.
А тим, кого уже немає серед нас - це Пода Микола Володимирович та Сторож Микола Іванович - ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ.

Тетяна Зубченко, бібліотекар Бакумівської сільської бібліотеки - філіалу