Тільки пам’ять не сивіє …

                                                                                                                                   

                                                  Війна. Яке страшне слово . Війна  – це горе і страх.  Війна -  це  розруха і смерть.  Не оминуло те страшне лихоліття  і село Хомутець.  513  жителів села  віддали своє життя у  двобої з фашистськими агресорами. Їх імена занесені до Книги Пам’яті України.

     Летять роки…  Все більше часу відділяє нас від Великої Перемоги.  Все менше залишається людей , які здобули перемогу.  І тим дорожче для нас спогади ветеранів , які пройшли війну.

  Одним із учасників бойових дій у другій світовій був наш земляк   - рядовий  Олексій Свиридович Шпак.  Народився він 26 серпня 1926 року у селі Хомутець, босоноге дитинство пройшло у рідному селі.

   23 вересня 1943 року  Олексій Свиридович Шпак  був мобілізований районним військоматом  до армії для форсування Дніпра під Каневом як рядовий в піхотному війську.

    17-річним хлопцем  разом з батьком покірно топтав курну дорогу  від свого дому до села  Ліпляви  на березі  Дніпра  неподалік Золотоноші.  Колона мобілізованих поспіхом бійців йшла у бік фронту ночами,щоб не потрапити на очі німецьким льотчикам.  Їжа  швидко закінчилася, а тому у хід пішли підручні харчі. Німці бомбили та  обстрілювали із-за Дніпра. А вони розбирали дерев’яні  хати, сараї.  Спилювали дерева і на плечах несли колоди на берег Дніпра. Там з них в’язали плоти для переправи.

   Потім був нічний марш-кидок у зворотньому напрямку. З  Миргорода  на потязі добрався до  Чебоксар , де опинився у школі артилеристів. Воював у складі обслуги 76-міліметрової протитанкової гармати. Першу медаль «За відвагу» одержав за визволення Смоленська.   За бої у Білорусії нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня. Визволяв Прибалтику. Після четвертого поранення лікувався в Оренбурзі. Там і дізнався , що уродженці України та інших звільнених від загарбників територій можуть бути перевезені у госпіталі ближче до їхніх домівок. Його перевезли до Полтави у госпіталь по вул. Сковороди.  У госпіталі він поєднував лікування з навчанням у  Полтавському сільськогосподарському технікумі на заочному відділенні садівників – пасічників.  Повернувся у рідне село. Більше 30 років пропрацював  агрономом-садівником у колгоспі ім. Шевченка , де особисто посадив 35 га фруктового саду.

     Тривалий час, поки мав здоров’я,  Олексій Свиридович очолював ветеранську організацію села , неодноразово обирався депутатом  Хомутецької  сільської  ради.

     Пролетіли роки…  На жаль, вже відійшла у вічність його дружина Марія Йосипівна , тож у всьому йому допомагає соціальний працівник. Пролетіли роки, сріблом  покрили скроні ветерана, проте пам’ять знову і знову повертає його у буремну молодість, у вогненні роки Великої Вітчизняної війни.

Ось такий сивочолий, проте життєрадісний, живе у нашому селі ветеран Великої Вітчизняної війни.

  Олексій Свиридович  завжди гостинно і тепло приймає   гостей , які приходять , щоб провідати  його, поцікавитись самопочуттям.

Дні, місяці, чотири довгих роки солдату дивилася в його очі смерть. Але солдат не відводив погляду. Вона була йому не страшна. Страшніше і болючіше було дивитися на розорені села і міста, на голодуючих і виснажених дітлахів, на змучених і втомлених жінок. Війна постукала в кожен будинок і принесла біду: матері втратили своїх синів, дружини - чоловіків, діти - батьків і матерів. Зараз живемо ми під мирним небом, але завжди будемо пам'ятати, якою ціною здобули люди цей світ.

Ми люди 21 століття. І ми повинні берегти ветеранів, тому що їх залишається все менше. Я бажаю всім ветеранам здоров'я, щастя і удачі!

Людмила Бабич, завідуюча Хомутецькою сільською бібліотекою