"Засвіти свічу, засвіти!!! Хай здригнуться від правди світи"

...Ось ти прийшов додому після робочого дня, або прибіг з прогулянки. Швиденько, майже автоматично, відкриваєш холодильника чи каструльку на плиті. Не задумуючись при цьому, що така повсякденна банальність, як обід чи вечеря – може для когось бути неймовірною розкішшю.

Як таке могло взагалі статися: у аграрній країні не вистачає їжі? У країні з родючими ґрунтами і сприятливими кліматичними умовами? І до якого цинізму може дійти людина, щоб споглядати, як від мук голоду помирають тобі подібні? Безліч питань. Безліч. В переважній більшості це питання морально-етичного характеру. Бо для фактографічних відповідей у нас сила-силенна доказів. Задокументованих, занотованих, сфотографованих і порахованих.

Голодомор, який став національною катастрофою, мав на меті знищити українську націю. Протягом 1932-1933 років вимирали цілі села, родини, живі і ненароджені. У пікові місяці Голодомору щохвилини в Україні помирало 24 людини. Цей акт масового винищення людей підірвав генофонд української нації, а свідчення про нього стали нашою генетичною пам’яттю. Тому голодомор 1932-1933 років в Україні - не історична минувшина, а трагічна сторінка історії, яка не має терміну давності і забуття.

Не забувають про ці страшні події і в Миргородській бібліотечній громаді. Щороку запалюючи свічку пам’яті ми оплакуємо жертв геноциду та вшановуємо пам’ть про них.

Так 24 листопада 2023 р., напередодні дня пам’яті жертв голодоморів, в інтернет центрі Публічної бібліотеки ім. Д. Гурамішвілі Миргородської міської ради біля виставки – жалоби: «Оклики згаслої свічі» пройшов усний

журнал: «Вмирала у степах голодна Україна». Інформацію підготувала і довела бібліограф бібліотеки Ірина Карач. На зустрічі мова йшла саме про Миргородську сторінку голодомору, про підтверджені факти геноциду українців на Миргородщині, про музей голодомору та про  штучність цієї трагедії. Розповідала пані Ірина і про нові архівні дослідження цієї теми , наводила статистичні та фактографічні показники, згадувала про свідків. Звичайно ж говорила Ірина Анатоліївна і про необхідність скрізь і повсякчас нагадувати світові про цю трагедію, та зробила огляд представленої в Україні літератури про український голодомор.

Майстерклас «Незабудки України» присвячений дню пам’яті жертв голодоморі пройшов у Гаркушинській сільській бібліотеці. Учасники клубу за інтересами «Острів захоплень» разом з бібліотекарем - пані Вірою Глебою створювали

карту пам’яті, де незабудками помічали регіони України на яких був штучний голод. Віра Геннадіївна не тільки розповіла присутнім про  факти катування голодом, а й озвучила абсолютно абсурдні звинувачення людям, які намагалися вижити в тих умовах. Крім цього в бібліотеці експонується виставка «Чорна сповідь моєї вітчизни», на якій представлена література (як художня так і фактографічно – документальна), яка засвідчує злочини радянської влади проти українців.

Не залишилися осторонь теми голодомору і в Єрківській сільській бібліотеці. Всіх бажаючих було запрошено на історичні скрижалі пам’яті «Неймовірно важко це забути

 ...Біль навіки запікся і застиг»,   де бібліотекар Людмила Роменська розповідала своїм гостям про фото, зроблені австрійським інженером Александром Вінербергером. Їх цінність як джерела для розуміння реального стану справ в СРСР була очевидною ще в 1930-х роках. Ці світлини ще в 1934 році були опубліковані в кількох виданнях». Жив Александр Вінербергер у районі Холодної гори. Там він сфотографував і померлих від голоду на вулиці, і величезні скупчення людей у черзі отримати хоч якісь харчі. А ще – порожні сільські хати і багато свіжих могил. Вінербергер переслав ці фотосвідчення на батьківщину, де стараннями архієпископа Відня Теодора Інніцери вони були опубліковані. Саме цю історію з продовженням, фото, які зробив Вінербергер та його послідовники, про значення цих доказів, письмових спогадів самого фотографа та зі слів його доньки розповідала у своїй бібліотеці Пані Людмила. Книжкова виставка-спомин «Ми в цій землі житами поросли, щоб голоду не знали люди вічно» доповнила розповідь. В кінці заходу присутні запалили свічки та хвилиною мовчання вшанували пам'ять мільйонів українських людей, які померли мученицькою смертю від голоду, пам'ять українських сіл та хуторів, які зникли під час голодомору.

Запалювали свічку пам’яті і в Біликівській сільській  бібліотеці.

Тут, на передодні дня вшанування для учнів 4 класу Біликівської гімназії спільно з Вікторією Закаблук була проведена година пам’яті «Історія нас горем вчить, щоб не забулось незабутнє». Саме з такого раннього віку треба розповідати дітям, що ця трагедія була в історії нашої країни. Була зовсім недавно. Ми повинні знати масштаби цієї трагедії, внаслідок якої в мирний час на своїй землі загинули мученицькою смертю мільйони наших земляків, зникли з карти України сотні і тисячі сіл та хуторів, і треба зробити все можливе, щоб не допустити її повторення. Як виявилося ця тема для маленьких відвідувачів зовсім не нова. Кожному з них доводилося чути розповіді від бабусь чи прабабусь, які або ж самі були свідками тих подій, або ж чули про них від своїх рідних. Тому самі діти переповідали сімейні історії пов’язані з голодомором. Надалі було вирішено завершити зустріч виготовленням  паперового ангела пам’яті. Тепер ангелики доповнюють тематичну виставку – репортаж «День жалю – день скорботи й печалі». 

У Кибинській сільській бібліотеці було проведено годину скорботи «Згадайте своїх, запаліть свічку пам'яті». Це і був захід згадок про  односельців, які померли від голоду у 1933 

році, подробиці, розказані їхніми рідними, були, навіть, фото із сімейних архівів. Бібліотекар Н. І. Глушко докладно розповіла присутнім про відкриті архівні документи, які ще і ще раз засвідчують, що авторами геноциду, штучного голодомору, фізичного знищення народу стали тодішня правляча влада, радянський політичний режим. Відеофільм «Голодомор в Україні 1932-1933 р», що був запропонований до перегляду присутнім -  став ще одним доказом у цьому ствердженні.

«Голодомор: трагедія і пам'ять» - під такою назвою у Петрівцівській сільській бібліотеці в день вшанування жертв голодоморів відбувся історичний хронограф. До заходу були запрошені всі бажаючі  і небайдужі.

Розповідь бібліотекаря була досить насиченою та багатою на фактографічний матеріал. Пані Вікторія повідала що таке Голодомор, що передувало геноциду українців - одному з наймасштабніших злочинів проти людяності у світовій історії. А також пояснювала як досі дані, що стосуються Голодомору, приховуються та хто у цьому є  зацікавленою стороною. На знак вшанування невинних жертв Голодомору у Слобідській бібліотеці проведено годину пам'яті «Тридцять третя сльоза». Це був поетичний реквієм із свідчень і сліз. Бібліотекар підготувала цілу тематичну підбірку віршів різних поетів, та проілюструвала їх фото та відеоматеріалами.

Свіча пам’яті горіла і в Шахворостівській сільській бібліотеці, де разом із Шахворостівським

СБК було проведено історичний вівтар: «Трагедія і біль 30-х». Анастасія Юріївна – бібліотекар Шахворостівської сільської бібліотеки підготувала для гостей детальну розповідь і про неймовірно завищені плани збору врожаю і про закон п’яти колосків, і про заборону виїжджати за межі території Радянської України та Кубані, і провальний перепис населення. Наводила пані Анастасія і інші, не менш жахливі цифри та факти із реалій 1932 – 1933 р.р. не тільки загального характеру, але й включила в неї історії рідного села. Виставка – жалоба: «Голодомор – концентрація безжальності доповнювала експозицію».

«Чому сумує, плаче дзвін і біль сердець в одне єднає? Що розповісти хоче він, про що сьогодні нагадає?» - такими словами вірша розпочали захід у Хомутецькій сільській бібліотеці. Вшановуючи пам’ять жертв Голодомору, бібліотека спільно з будинком культури та Хомутецькою

гімназією провели для учнів 9 класу годину – реквієм: «Згадайте нас, бо ми ж колись жили, зроніть сльозу і хай не гасне свічка!». Оминаючи занадто натуралістичні та жахливі подробиці трагедії, дітям розповідали про її причини, про спланованість цієї акції, про цинічні вислови тодішніх керівників радянського уряду, було представлено велику кількість  фактографічного матеріалу. Звичайно ж був і поетичний та музичний супровід заходу, була запалена свічка та проказана тиха молитва..

До цієї  скорботної дати у відділі Публічної бібліотеки ім .Д. Гурамішвілі Миргородської міської ради бібліотеці 2 (мікрорайон "Личанка ") була підготовлена тематична книжково-ілюстративна виставка «Голодомор  - холодний подих згаслої свічі».

На виставці представлені книги,  документи, фотографії  та публікації про геноцид української нації,  спогади і свідчення очевидців, тих, хто у своїй пам'яті крізь роки проніс страждання та біль, спричинені тоталітарним режимом.

   Також була проведена година скорботи  «Голодомор - невиплакані сльози».  На заході  присутні згадали  про жахи голоду,  про загибель мільйонів людей,  про трагізм, який ховається за словом "голодомор".

   У заході приймали участь гуртківці українознавчого гуртка «Джерело» Центру культури та дозвілля  Євгеній Петько, Оксана Федорченко,  Віталій Петько ( керівник - Оксана Дудник) .

Година – реквієм пройшла і в Зубівській сільській бібліотеці,  щоб не травмувати дітей закріпленими образами їЇ було вирішено провести біля пам’ятника жертвам голодоморів для молодших учнів Зубівської гімназії. Спочатку бібліотекар Надія Олексіївна Даценко розповіла що таке голодомор, про те, що люди не мали чого їсти не тому, що не

хотіли працювати, а тому, що все що вони надбали чи виростили було в них забрано навмисно і цілеспрямовано. А ще розповідала пані Надія про те, що в  Україні майже не було сімей, яких би не зачепила ця страшна трагедія і про те, що про ті  страшні роки і про ті жахливі події обов’язково треба пам’ятати, щоб вони не повторилися. Діти залишили біля пам’ятного знаку власноруч виготовлені незабудки – символ пам’яті про невимовне лихо нашої країни.

Зараз Україна і світ – звичайно ж,  інші. Ми маємо власну державу та Збройні сили, підтримку світу, військову, фінансову, дипломатичну допомогу. І найголовніше – згуртованість народу, але нам варто зрозуміти, що історія країни – це не підручник, це частина внутрішньої історії кожного, хто тут живе. Ми успадкували родову пам’ять, і уроки пам’яті можуть стати для нас внутрішнім ресурсом для того, щоб не забути і не повторити.