Миргородський БІБЛІОКРАЙ запрошує

Її життя – мистецтво

до 115-річчя від дня народження

української письменниці Марії Романівської

                             

Мистецтво – це життя, але й життя – це мистецтво. Протягом всього життєвого шляху української письменниці Марії Михайлівни Романівської життя й мистецтво йшли нероздільно.

Народилася вона 15(28) липня 1901 р. в с. Єрках Миргородського повіту Полтавської губернії у сім’ї священика і вчительки. У 1905 році батька перевели до м. Зінькова і сім’я теж там оселилася. Спершу Марія навчалася у Зіньківській жіночій профгімназії, де працювала мати. Після закінчення цього закладу в 1919 році Марія Михайлівна  працювала в різних новостворених радянських  установах, піаністкою театрального колективу в місцевому Народному домі, вчителькою музичної грамоти в школі, музичним керівником агітбригади червоноармійського полку. Так почалося самостійне життя майбутньої письменниці.

У 1921 році М.М.Романівська вступила до Харківського музичного технікуму, а після його закінчення – до вищих музичних курсів. Там, у тодішній столиці України, вона зблизилася з письменниками, стає музичним рецензентом газети «Вісті», де виступала зі статтями про музику, рецензіями на концерти і кіно. А далі й сама береться за перо, пише вірші, тексти для музичних творів, казки, твори для дітей і про дітей. Перший вірш одинадцятирічної Марії Романівської був опублікований у газеті «Полтавський вісник».

У 1925 році за її сценарієм був створений перший піонерський фільм «Марійка».

 А перша книга письменниці «Мурашина допомога» побачила світ лише у 1927 році у видавництві «Культура».

У 1927 році Марію Романівську перевели до Києва до новоствореної організації кінематографії, де вона працювала упродовж п’яти років.

У 1930 році Держлітвидав України надрукував збірку оповідань письменниці «Напровесні», а видавництво «Книгоспілка» - повість «Марійка».

У 1933 р. Марія Михайлівна повернулася до Харкова, де працювала редактором «Союзкінохроніки». У 1934 році її прийняли до Спілки письменників СРСР і Марія Михайлівна повністю присвятила себе літературній діяльності. У 1936 р. вийшла друком у Дитвидаві її науково-фантастична повість «Загнуздані хмари», а у 1940 році – ілюстрований роман «Шахта в небі». А у Держлітвидаві  була надрукована її збірка фейлетонів «Маскарад» і п’єса  «Нежить лейтенанта Швайнера».

Під час радянсько-німецької війни Марія Романівська була евакуйована до Ленінабада Таджицької РСР, де працювала в газеті «Стахановець». Тут вона видала книгу про узбецьку дівчинку «Подарунок Мамлакат».

Після війни повернулася Марія Михайлівна до Харкова, де очолила секцію дитячої літератури Харківського відділення Спілки письменників України. В 1950 р. два видавництва одночасно («Мистецтво» і Книгогазетне) надрукували гарно ілюстровану художниками-ілюстраторами С.Соловйовим                та С.Письменним повість М.М.Романівської «Високий літ». Проте вона була негативно сприйнята критикою.

У 1951 р. у видавництві «Молодь» вийшла книга М. М Романівської «Вітер», а у 1957 році у харківському видавництві «Прапор» - «Червоні тюльпани». Через рік побачила світ дитяча книга «Болотна солов’їха»,  а у 1959 році – науково-популярна повість «На верхів’ях холоду». У 1962 році вийшла з друку збірка творів письменниці «Вибране», а через рік – роман «Рятівне коло» і перероблена і доповнена «Марійка».

Останні роки свого життя Марія Михайлівна тяжко хворіла. 21 вересня 1983 року у м. Харкові письменниця померла. Тут же вона і похована.

Список  використаної літератури:

Український радянський енциклопедичний словник. У 3-х томах. Т. 3. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1987. – С.  119.

Бабич, Г. Літературна Миргородщина // Сторінки історії Миргородщини. Вип. 2. – Полтава, 2001. – С. 228.

Бабич, Г. Миргород у творах митців художнього слова. – Миргород, 2012. – С. 139-140.

Романівська Марія Михайлівна // Край. – 2016. - №147. – С. 22.

 Славні миргородці: енциклопедичний словник. – Миргород, 1998. – С. 56.

Шаповалов, В. Славні люди Миргородщини. – Миргород, 2015

             . – С. 299 – 300.

         Матеріал  підготувала:    Оврах Валентина Борисівна, провідний методист ЦБС

2016 рік
_______________________________________________________________________

І слово, і доля, і пам’ять

(до 95 – річчя від дня  народження Олега Йосиповича Зуєвського)

Елітний український поет

Зуєвський Олег Йосипович — український поет, перекладач, професор університетів у США та Канаді, член літературних об'єднань ОУП «Слово» та НСПУ.

Олег Йосипович Зуєвський народився 16 лютого 1920 року в селі Хомутець на Полтавщині.

(Хата Зуєвських  в селі Хомутець)

 З 1936 по 1938 рр. Зуєвський вчився в газетному технікумі в Харкові. Технікум був реорганізований в Інститут журналістики і він там продовжив навчання до початку війни.

Олег Зуєвський активно займався громадською та творчою діяльністю. Викладав на вищих слов’янських курсах. Читав доповіді на різноманітних конференціях, з’їздах, пов’язаних з українською мовою та літературою. Був членом літературних об’єднань Організації українських письменників «Слово» та Спілки письменників України.

Перші поетичні спроби з’явилися у газеті «Юний ленінець», альманасі КІЖу та «Літературному журналі». Під час окупації працював у редакції «Миргородських вістей», де публікував свої вірші, оповідання, статті, пізніше друкувався у празькому часописі «Пробоєм». Після війни Зуєвський опинився у таборі для переміщених осіб у Ауґсбургу, де продовжував свої літературні студії в таборній періодиці «Наше життя», «Нове лицарство», «Світання», «Арка». В 1947 р.  у Мюнхені вийшла перша збірка поезій Олега Йосиповича «Золоті ворота», яку вітала літературна критика в особі чільних її представників у діаспорі – Юрія Шевельова (викладача Олега  Зуєвського по КІЖу) та  Володимира Державина. В  1950 р. переїхав до м. Філадельфії у (США). З 1966 р. — у Канаді. Як і більшість творчої інтелігенції, яка мала бажання отримати вищу освіту, мав заробляти на неї важкою фізичною працею, а ввечері слухати лекції в Пенсільванському університеті. Тому друга поетична збірка Олега Зуєвського «Під знаком Фенікса» з’явилась лише за одинадцять років, у тому ж мюнхенському видавництві «На горі». Здобувши ступінь доктора філософії, Зуєвський викладав російську мову і літературу в університетах США: Фордгамському та Ратгерському. З 1966 року – він професор славістики Альбертського університету, де пропрацював понад 25 років.

За життя Олега Йосиповича вийшло 7 його поетичних збірок: «Золоті ворота» (1947),

 «Під знаком фенікса» (1958), «Голуб серед ательє» (1991), «Вибране. Поезії. Переклади» (1992), «Парафрази» (1993), «Кассіопея» (1995), «Обіцянка радості» (1995). Також Олег Зуєвський перекладав на українську мову визначних західноєвропейських поетів: Новаліса, Стефана Ґеорґе, Райнер Марію Рільке, Вільяма Шекспіра, Емілі Діккінсон, Вільяма Батлера Єйтса, Гійома Аполлінера, Поля Валері, Стефана Малларме, Артюра Рембо та ін.

 Помер 1996 р.  в м. Едмонтон (Канада),  згідно з заповітом похований у Житомирі поруч з могилою матері.

Твори Олега Зуєвського

1.      Зуєвський, О. Із нової збірки «Обіцянка радості» /Олег Зуєвський //Сучасність. – 1993.- №5.- С. 6-12

2.              Зуєвський, О. «Антиквар» Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літ.критики ХХ ст.: В 4 кн. Кн.3. - К.,2001. - С.502-511.

3.      Зуєвський, О.  Кассіопея: Поезії. Парафрази: Поезії. – К.: [Дніпро], 1993. – 128 с.

4.      Зуєвський, О.  «Я входжу в храм…» : поезії, переклади, статті, матеріали до біографії / упоряд. Н. Казакова ; Нац. ун-т “Києво-Могилян. акад.”. – Київ : Києво-Могилянська академія, 2007. – 839 с.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Життя, що стало долею

До 60-річчя від дня народження поетеси і публіциста Лідії Віцені

Біографія поетеси. Огляд творчості.

Лідія Віценя (Сіробаб) народилася 9 листопада 1954 р. в

 с. Дібівці Миргородського району у селянській родині. У 1962 році пішла до першого класу Дібрівської середньої школи, яку закінчила у 1972 році. З 1972 до 1977 року навчалася у Київському державному університеті

ім. Т.Г.Шевченка. Отримала спеціальність журналіста.

По закінченню університету працювала завідуючою відділом газети «Комсомолець Полтавщини» (тепер «Молода громада»).

З 1990 року працює у газеті «Зоря Полтавщини» (в даний

 час – редактором відділу культури, літератури та мистецтва).

     Вірші почала друкувати з 1970 р. в миргородській газеті

     «Прапор перемоги». Друкувалася також у журналах «Ранок», «Дніпро», газетах «Молодь України», «Літературна Україна», колективних поетичних збірках «Ворскла» (1977),  «У Ворскли і Янтри одні береги» (1981).

За серію публікацій про сучасну молодь удостоєна обласної премії ім. Петра Артеменка, лауреат обласних журналістських премій імені Григорія Яценка, міської імені Володимира Короленка, премії газети «Зоря Полтавщини» імені Андрія Нанкевича. 2006 р. одержала Всеукраїнську премію «Золоте перо», а 2009 р. - Полтавську обласну премію імені Леоніда Бразова.

Окремими книгами  видала художньо-документальну повість «Сашенька» (1994), художньо-документальну оповідь «Життя, що стало долею» (2003) та збірки поезій «Космограма душі» (1999), «Несподіваний вогонь» (2001), «Усе в житті не випадково» (2004).

Член Національної Спілки письменників України (2001) та Національної Спілки журналістів України (1980).

Твори Лідії Віцені.

 Віценя, Л.  Життя, що стало долею. Антонець Семен Свиридонович : художньо-документальна оповідь / Л.М. Віценя. - Полтава : Дивосвіт, 2003. - 232 с.

Віценя, Л. Космограма душі: Вірші / Лідія Віценя. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 1999. – 92 с.

Віценя, Л. Несподіваний вогонь: Поезії / Л.Віценя. - Полтава: Книгодрук, 2001. – 98 с.

Віценя, Л. Сашенька: Нарис про Сашу Путрю / Лідія Віценя. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 1993. – 55 с.

 Віценя Л. Усе в житті не випадково: Поезії / Л. М. Віценя. - Полтава : Дивосвіт, 2004. - 108 с.

                                                 * * *

Віценя, Л. Вірші // Біла альтанка: Збірник творів письменників Полтавщини / За ред. О.Гаран, Н.Фурси і С.Осики. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 2007.-

 С. 176-182.

Віценя, Л. Вірші // Вишнева повінь: Антологія сучасної жіночої поезії Полтавщини. – Полтава: Вид-во «Дивосвіт», 2012. – С. 58-67.

Лідія Віценя // Калинове гроно: Антологія поезії полтавських літераторів ХХ ст. / За редакцією М.В.Костенка, Ю.М.Дмитренка, А.М.Дяченка та ін.- Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 1998. – С. 412.

Віценя, Л. Вірші // Поети полтавської «Просвіти»: Антологія. Упорядник Михайло Дяченко. – Полтава: Вид-во «РІК», 2007. – С.18-40.

  

Матеріали про Лідію Віценю

1. Бабич Г.В. Миргород у творах митців художнього слова/ Г.Бабич. – Миргород, 2012. – С. 94-95.

2. Віценя Лідія // Ханко В. Миргородський мистецький словник: Персоналії. – Полтава, 2007. – С.47-48.

3. Віценя Лідія Миколаївна // Літератори Полтавщини: Довідник. – Полтава: ІБА «Астрая», 1991. – С. 11.

4. Віценя Лідія Миколаївна // Література рідного краю: Навчальний посібник для учнів 6-11 класів. – Миргород, 1999. – С.78-80.

5. Віценя Л.М.  // Славетні миргородці. – Миргород, 1998. – С.12.

6. Душі тривожної клечання // Костенко М.В. Полтавська плеяда. – Глобине: Вид-во «Поліграф сервіс»,2000. – С. 102-106.

7. Лідія Віценя: «Життя, де є кого і що любить» //

Миргород. – 1999. – 28 жовтня.

8. Лідія Віценя // Калинове гроно: Антологія поезії полтавських літераторів ХХ ст. / За редакцією М.В.Костенка, Ю.М.Дмитренка, А.М.Дяченка та ін.- Полтава: Полтавський літератор, 1998. – С. 412-419.

9. Лідія Віценя //Сторінки історії Миргородщини: Збірник наукових праць. Випуск другий. – Полтава:

Вид-во «Рік», 2001. – С. 210.

10. Миргородщина: невмируща гоголівська спадщина. – Полтава: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2008. – С.130.

11. Тесленко, Л. Хвилююча сповідь душі / Л.Тесленко / Молода громада. – 1997. – 6 червня.

12. Шаповалов, В. Все краще в нас від жінки / В.Шаповалов // Миргород. – 1998. – 16 квітня. – С. 4.

                           Електронні ресурси:

1.http://uk.wikipedia.org/wiki/

2. http://virchi.narod.ru/poeziya/ridkray/vizzenya.htm

3. http://histpol.narod.ru/person/

4. http://uk.sciencegraph.net/wiki/

                  «Життя, де є кого і що любить…»

          Сценарій творчого вечора-портрета Лідії Віцені

                     для юнацтва

ВЕДУЧА І:  Надзвичайно мальовниче і поетичне місце на  Миргородщині село Дібрівка. Зелені гаї й переліски, безмежний степ… У долинах голубі плеса ставків. На рівнині, овіяній степовими вітрами, - стайні та іподром кінного заводу, заснованого наприкінці ХІХ століття. Та ще задовго до цього тут випасали великі кінські табуни гетьмана лівобережної України Данила Апостола, звідси вибирали коней до козачого Миргородського полку, що носили мужніх воїнів і під стіни Очакова, і до далеких північних фортець Прусії.

ВЕДУЧА ІІ: Саме це село з глибоким історичним корінням дало витоки таланту відомої поетеси та публіциста Лідії Віцені. Тут вона 9 листопада 1954 року народилася, зробила перші кроки. У рідному селі Лідія здобула середню освіту. Назавжди залишилася у її серці мала батьківщина, яка надихнула нашу землячку на літературну творчість. А пізніше колисці  свого дитинства присвятила вона  одного із  своїх віршів.

ЧИТЕЦЬ:        Дібрівка

            Утечу з лелеками від снігу,

            З птахами до моря полечу…

            Грію біля серця спогад тихий

            При осінній музиці дощу.

Десь на поле сутінки сідають

І лелеки бродять по стерні.

            І дівча біжить і ніжки крає –

            Досі трохи боляче мені.

            Так хотілось полетіть з птахами,

            Утекти від снігу на крилі.

            Та гукав додому голос мами.

            І гукає в тиші. У теплі.

            …Де дощі осінні душу крають,

            Мов стерня об ніжки – аж у кров.

            І гукає мама. І гукає

            В храм під жовтим куполом дібров.

           

ВЕДУЧА І: Перші її вірші були надруковані на шпальтах Миргородської районної газети «Прапор перемоги». Ось як про це згадував беззмінний керівник миргородського літературного об’єднання «Любисток» Олександр Черкас: «Лідія Сіробаб (Віценя), ще будучи ученицею Дібрівської середньої школи, створила більше ста чудових поезій».

ВЕДУЧА І: «З любові й муки народжується письменник – іншого шляху в нього нема». Ці рядки, що колись написав наш земляк Григір Тютюнник, завжди приходять на пам’ять, коли читаєш і перечитаєш твори  поетеси і публіциста Лідії Миколаївни Віцені. Літературна творчість заполонила її життя, стала її болем, любов’ю і долею.

ЧИТЕЦЬ:      Поезія

            Я думала,

                        що перший біль пройшов.

            А то – поезія.

            Я думала –

                        знайшла свою любов.

            А то – поезія.

            Я думала –

                        життя мене гука,

            А то – поезія.

            Боялася:

                        жде доля нелегка.

            А то – поезія.

            Вагалася:

                        хіба в її вогні

            Зігрію серце я?

            Збагнула:

                        доки світ живий в мені,

            В ній все – поезія.

ВЕДУЧА ІІ: Згодом юна поетеса друкувалася в обласних та республіканських газетах «Комсомолець Запоріжжя», «Молодь України», «Літературна Україна», в перекладах болгарською мовою – в газеті «Борба», в журналах «Ранок», «Дніпро», в колективних збірках «Ворскла» (1977) та «У Ворскли та Янтри одні береги» (1981). До речі, у колективній збірці  «Ворскла» ліричні мініатюри Лідії Віцені були визнані критикою найкращими.

ЧИТЕЦЬ:      Сірий попіл у вікні,

                                   а не сніг.

                        Білий спомин при мені

                                   привид снів.

                        А були такі сніги –

                                   аж цвіло.

                        Білим - білим все у світі

                                   було.

                        Сірий попіл закружляв –

                                   буднів цвіт.

                        Тільки душ не спопеля

                                   білий світ.

ВЕДУЧА І: Вона – постать непересічна, обдарована неабияким талантом у двох царинах – поезії та публіцистиці. У 1977 році по закінченню факультету журналістики Київського державного університету Лідія працювала завідуючою відділом газети «Комсомолець Полтавщини» (тепер «Молода громада»), якій віддала багато сил і енергії. А та,  в свою чергу, дала Лідії Миколаївні путівку в журналістику, в літературне життя. У ній вона ще з шкільних років друкувала свої вірші, а пізніше 14 років працювала в редакції.

З 1990 року вона працює редактором відділу культури, літератури та мистецтва у газеті «Зоря Полтавщини».

ВЕДУЧА ІІ: Можна багато говорити про публікації Лідії Віцені на теми культури, літератури й мистецтва, позначені глибоким проникненням у їх зміст і значення, своїм особистим ставленням до них, якимось особливим журналістським талантом і тактом, а головне, людською добротою.

ВЕДУЧА І: За серію публікацій про сучасну молодь у 1986 році Лідія Віценя стає лауреатом обласного конкурсу ім. Петра Артеменка.  А ще вона є лауреатом обласної журналістської премії імені Григорія Яценка, міської літературної імені Володимира Короленка та премії газети «Зоря Полтавщини» імені Андрія Нанкевича. 2006 р. Лідія Віценя одержала Всеукраїнську премію «Золоте перо», а 2009 р. - Полтавську обласну премію імені Леоніда Бразова.

Перефразовуючи відомі слова О.Олеся, про Лідію Миколаївну хочеться сказати: «З поезією журналістика обнялась…». І йшли вони поруч, і йдуть, і довго ще йтимуть. Бо без цього вона просто не зможе…

БІБЛІОТЕКАР: Щемлячий біль пронизує її нарис «Сашенька», який вийшов друком 1993 року у Полтаві. Він є ще одним доказом літературного таланту Лідії Віцені. Це  зворушлива розповідь про маленького митця Сашеньку Путрю, що так рано пішла із життя.  

І за кожним його рядком, ніби рефреном, звучить болісне: «Хай би зачекала Вічність…».  Одночасно твір пройнятий якоюсь трепетною, світлою тональністю, почуттям милосердної любові і віри в безсмертя людського таланту. Ця думка є також лейтмотивом однієї з її поезій.

ЧИТЕЦЬ:  Це тільки одне із життів…

            Це тільки життя, що прожите,

            Це тільки одне із життів.

            Ніякого дива для світу

            В тюльпані, що цвів – і одцвів.

            І птахом його не здивуєш,

            Що гімни красі відспівав.

            Він жодну з істот мов не чує,

            Він в жодну із доль не вникав.

            В шеренгах безмежних – мільйони,

            Вервечки стрімких поколінь.

            А світ не міняє законів –

            Любові нас вчить на Землі.

            Це тільки життя, що прожите.

            Це, може, найбільше із див.

            І дякуй безмовному світу

            За те, що у ньому гостив.

БІБЛІОТЕКАР: Цей вірш відкриває першу збірку поезій Лідії Віцені «Космограма душі», яка побачила світ у Полтаві у видавництві «Полтавський літератор» у 1998 році.

У вступному слові до неї Микола Костенко зазначив: «Вірші в цій книзі читаються легко, а це ознака майстерності. Поезія такого ґатунку – це порятунок для людини, її клечання в божественну годину спілкування із звуконаповненим словом».

Зміст поетичної добірки Лідії Миколаївни свідчить, що вона завжди залишається вірною своїй темі. Ось хоча б взяти вірш «Ще раз про перших». Перші – це самовіддані герої-чорнобильці, які «стали на горло» тому вогню, «що й пекло перевершить». Це і гімн мужності, і заклик до пильності , «щоб не проспать страшнішої біди».

І знову біль, біль за хлопчиків - «афганців», «що невидимі і вічні» стоять між рядами тих, кому випало щастя залишитися живими.

ЧИТЕЦЬ:         Афганці

            Зустрілись і за руки узялись.

            Вони вернулись, хлопчики, живими.

            А в стрій парадний стали поміж ними

            Невидимі і вічні.

            Нахиливсь

            Над ними винуватий цвіт весни.

            Стоять хлоп’ята юні ще і сиві.

            Їх наречені з іншими щасливі.

                                                Нехай.

            Вернулись хлопчики з війни.

ВЕДУЧА І: Як людина з активною життєвою позицією, яка палко любить рідну мову, рідний край та самовіддано працює в ім’я національного і культурного відродження своєї країни, утвердження України в Україні Лідія Віценя свою громадську діяльність тісно пов’язала з товариством «Просвіта». Як його активістка, вона неодноразово була делегатом від Полтавщини на Всеукраїнських конференціях  «Просвіти».

 У вірші «Питання» всього вісім рядків, а як пристрасно звучить у них соціальний докір, як гаряче висловлюється вболівання за долю України.

ЧИТЕЦЬ: А де ж твої справжні сини,

            Вкраїно, котрі б шанували?

            Котрі б із ниток сивини

            Твоєї срібла не снували?

            Чи лицарства час не наспів,

            Чи віра до дна не обміліла?

            Чи душам страждальців-орлів

            Не дав Бог наступних втілень?

ВЕДУЧА І: А ще поетичні рядки  Лідії Віцені містять у собі багато особистого. Вона здатна відтворити найменші, найніжніші порухи серця, тому часто її особисте переростає у загальнолюдське.

ЧИТЕЦЬ.      Майдан

            Майдан, Майдан…

            О, як забилось серце

            Із серцем поруч! Вогники живі

            Живих збудили – мов кохання перше,

            Немов почутий вперше «Заповіт»!

            Майдан, Майдан…

            Твій хресний шлях – крізь зраду,

            Але не страту! Синім не горить

            Вогонь любові – він палкий, як правда,

            Гарячий, як почутий «Заповіт»!

            Майдан, Майдан..

            Усе, що не продажне,

            Явило світові свій чистий цвіт!

            Майдан даровано як тест на справжність

            Усім, хто ще цитує «Заповіт».

            Майдан, Майдан!

            Спали у помаранчі

            Кордони між сердець, збуди усіх!

            І мертвих, і живих…

            В своїм оранжі

            Спали наш гріх!

            Майдан…

ВЕДУЧА І: Поезія Лідії Віцені – це хвилююча, чарівна пісня її душі. Вона знаходить слова, високі за своїм змістом і водночас такі земні, зрозумілі кожному. Особливе ж місце у її поетичному доробку займає тема материнства, адже й сама вона мати, має донечку.  Поетеса проникливо оспівує велике щастя бути матір’ю.

ЧИТЕЦЬ:     Порада донечці

            Я тобі розкажу колись,

            Що не страшно – іти і падать.

            Все із часом переболить.

            Час не гоїть єдине – зраду.

            Можна друзям усе простить.

            Не зневаж лиш одну пораду:

            Коли й зрада переболить –

            Все ж не варто прощати зраду.

ВЕДУЧИЙ ІІ: У своїй поезії ненав’язливо, але послідовно авторка веде читача у багатобарвний, чарівний світ, сповнений земної краси, і ніби нагадує всім нам, що за дріб’язковими клопотами ми часто втрачаємо багато з того, чим може щедро обдаровувати  людину життя.

ЧИТЕЦЬ:      Мить весни

            А щастя починається так само –

            Тендітна брунька, листячко і – цвіт!

            Первісно-ніжно попід небесами

            Вигойдує сади цей древній світ.

            О, не поруш ні  поглядом, ні словом

            Оце очарування осяйне,

            Бо все мине, як мить оця майне –

            І зашморг будня заневолить знову.

            А доки ранок так цвіте дитинно

            І кличе день в обіцянку чудес –

            Все щастя тут, зі мною, а не десь,

            Таке весняно-чисте й безпричинне.

ВЕДУЧИЙ І: А от вірш «Щастя тихоплинне» виплеканий мудрістю прожитих літ авторки, він утверджує формулу людського щастя. Це благополучний, прекрасний навколишній світ природи, рідна домівка, сім’я.

ЧИТЕЦЬ: Моя душа, мабуть, осіння наскрізь,

            Мов клен оцей, що листям обліта.

            Душі моєї тихоплинне щастя

            Це сяйво осені, ця тиша золота;

            Цей дим багать, що бродять між дощами;

            Ця глибина осяяних небес;

            Той день, що став якось мостом між нами,

            Що з фуги фа-мінор явив тебе;

            Цей клен, що вранці край воріт стрічає;

            Цей дім, що вигляда вікном мене;

            І донечка, що в завтра заглядає;

            І мама, що живе вчорашнім днем.

            Це все – моя осіння повна чаша.

            П’янке вино, яке боюсь розлить.

            Душі моєї тихоплинне щастя –

            Життя, де є кого і що любить.

ВЕДУЧИЙ ІІ: Поезії Лідії Віцені надзвичайно мелодійні. Окремі з них покладені на музику самодіяльним миргородським композитором Раїсою Дубовик: «Попливем Хоролом тихим», «Мені село щоночі сниться», «Миргородські вогні», «Сині роси».

(По можливості включити виконання цих пісень).

ВЕДУЧИЙ І: Вона – у розквіті свого багатогранного таланту. Як писала «Молода громада», «…емоційно-насичений колорит нарисів, статей, поезій Лідії Віцені, вагомість проблем порушених в них, гуманність, багатство мовної палітри, джерельно-чиста і ніжна співзвучність слова – все це становить їх незаперечну цінність».

ВЕДУЧИЙ ІІ: То ж побажаємо їй справжнього цінителя тонкого, що бере за душу, письменницького слова, її великого таланту.  Адже все, що пише Лідія Віценя, йде у неї від душі і серця…

  Хай кожен збагатить себе і втішить своє серце, припавши спраглою душею до справжньої поезії, яку творить ця прекрасна жінка.

                                  

 Матеріал  підготувала:     Оврах Валентина Борисівна

                                             провідний методист ЦРБ

 

=========================================================================

Над полем прокляття ридає любов

до 125 річчя від дня народження  М.Обідного

Обідний Михайло Юрійович -  етнограф, письменник, співзасновник Етнографічного товариства Підкарпатської Русі, сотник армії УНР, начальник Головного військово - історичного музею-архіву при Генеральному штабі військ УНР у м. Празі.

     Михайло Обідний народився 24 червня 1889 р. в  м. Миргород. Початкову чотирикласну освіту здобув в Миргородській повітовій школі. Згодом закінчив Армавірське педагогічне училище, працював на Кубані. За цих часів з’явилися  перші публікації його віршів та етнографічних нарисів про кубанське українство в газеті «Кубанський край». Виходили його твори і  в полтавському часопису «Рідний край». Зацікавившись музейною справою, працював у музеях Катеринославському історичному імені О.Поля та Київському художньо-промисловому і наукового музею. Віце-директор Київського воєнно-історичного музею (1918—1919рр.). Протягом кількох років перебував на військовій службі, зокрема, 1911 року служив у Москві, в полковій канцелярії 6-го Гренадерського полку. Маючи  офіцерське звання брав участь у Першій світовій війні.

З 1917 р. служив у війську Української Народної Республіки. Як офіцер і музейник збирав матеріали, документи про визвольні змагання свого народу.

            Окрім організації архівної та музейної справи Михайло Обідний також є автором низки статей на літературні, мистецькі, музейні й етнографічні теми, зокрема, про український рух на Кубані на поч. 20 ст., фольклор адигейців, організацію музейної й архівної справи, та поетичних збірок, спогадів про Володимира Самійленка. Виконав низку перекладів із чеської мови.

А з Миргородом Михайло не поривав. У час потужного сплеску відродження українського національного життя Михайло Обідний був на творчому злеті. Бурхливого 1917 року він видав у Миргороді дві книжки своїх поезій – «Під сяйвом волі» та «Левко Кобзаренко. Козацька дума».  ( Жоден примірник в Миргороді не зберігся). 1918 року під псевдонімом М. Мочарський поет видав у Києві поетичну збірку «Над полем прокляття ридає любов: Поезії війни».

1920 року Михайло переїхав  до Польщі, до міста Тарнова  і перевіз туди з Києва важливі експонати та документи Військово – історичного музею. Один із засновників та голова літературно-мистецького товариства «Сонцесвіт» (1921) у м. Тарнів (Польща), котре 1922 видало однойменний альманах. 1923 за власною ініціативою перевіз частину фондів ГВІМА із м. Тарнів до Праги де перебував на посаді управителя відділу документів та музейного відділу УНМА в м. Прага (1923—30). Ці документи та матеріали склали основу Національного музею-архіву при Українському громадському комітеті (від 1925 — при Українському інституті громадознавства) в Празі. Здобув наукову ступінь доктора в Українському високому педагогічному інституті. З 1933 року жив на  Закарпатті в м. Мукачеві. Один із фундаторів Етнографічного товариства Підкарпатської Русі (1934—35) та доглядач Етнографічного музею.

На еміграції Михайло Обідний знався з українськими поетами – емігрантами Олександром Олесем, Євгеном Маланюком, а також із земляками – миргородцями Володимиром Самійленко і Петром Тенянком. Усіх їх поєднувала любов і спільна батьківщина, і схожа доля. Саме він був одним із його перших біографів та мав кілька друкованих статей про Самійленка.

Помер від сухот 7 січня1938р.у м.Мукачеві.

            Особовий фонд (ф. 3504) Михайла Обідного зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України.

Сьогодні ми ще дуже мало знаємо про різнобічну діяльність Михайла Обідного. Майже забутий він і в рідному Миргороді. Але ім’я його назавжди залишиться серед таких славетних і відданих Україні миргородських діячів, корифеїв музейної справи, як Опанас Сластьон, Іван Плескач, Василь Омельченко. Його імення гідне належної доброї шани.

Поетичні збірки:

«Під сяйвом волі» (1917)

«Левко Кобзаренко: Козацька дума» (1917)

«Михайло Мочарський: Над полем прокляття ридає любов» (1918)

«Нерозцвілі ранки» (1923)

Використана література:

1.Михайло Обідний //Сторінки історії Миргородщини: збірник наукових праць. Вип. 2. – Полтава: Вид - во «Рік», 2001. – С.225.

2.Михайло Обідний //Бабич Г.В. Миргород  у творах митців художнього слова. – Миргород, 2012. – С.187-188.

3.Михайло Обідний //Ханко В. Миргородський мистецький словник (кінець ХVІІ – початок ХХІ сторіччя): Персоналії. – Полтава, 2005. – С.192 -193.

4. Розсоха, Л. «Над полем прокляття ридає   любов» /Л. Розсоха // Миргород - наш дім. - 2009. – 25 червня.

Матеріал підготувала Тетяна Мостова, завідуюча відділом обслуговування Миргородської ЦРБ

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Майстер чарівного слова

(До 150-річчя від дня народження

Володимира Івановича Самійленка)

Виріс із рідного грунту.

  

     Сучасник Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Володимир Самійленко       увійшов в історію української літератури як всебічно обдарована людина – талановитий лірик, дошкульний сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач кращих перлин світової літератури.

   Він «такий саморідний та національний – не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного грунту… В нашім нервовім віці, повнім вагання, примх і шалених скоків, се просто благотворно – смакувати духовні плоди такого поета», - так про нашого відомого земляка говорив Іван Франко.

   Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого 1864 року в містечку Великі Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині. Був нешлюбним сином селянки та поміщика.

   Його мати Олександра Кіндратівна Самійленко у шістнадцятилітньому віці пішла в найми за «покойову дівчину» до матері багатого поміщика Івана Олександровича Лисевича, що мешкав у с. Климово Зіньківського повіту за десять верст од Великих Сорочинець. Побачивши у своїх маєтках молоду вродливу дівчину, сорокалітній поміщик, що був нежонатим, спокусив її. Пан давав обіцянки одружитись, але цього не сталось. Дівчину Лисевичі відправили до батьків у Великі Сорочинці. Там, на батьківщині Великого Гоголя, й з’явився на світ майбутній письменник. «Охрещено мене, - писав В.Самійленко в незакінченій «Автобіографії», - в церкві святого Спаса, до метрики записано як незаконного сина «крестьянки Александры Кондратиевны Самойленко» (так це прізвище писалося в офіціальних російських документах).

   Таким чином, згідно російських законів, я був приписаний до крестянського стану, а прізвище дістав від прізвища матері».

   Лисевич дуже любив сина і не раз повертався до свого наміру взяти шлюб з Олександрою Самійленко, поміщика підтримувала в цьому і його мати, але далекі родичі та приятелі, одні сподіваючись на спадщину, інші – на безконечні бенкети, усіляко його відмовляли.

   Коли Володимиру Самійленку було п’ять чи шість років, Лисевич помер. На виховання хлопця узяв багатий старий дідич О.М.Трохимовський, який добре знав Лисевича. Трохимовський переїхав із Великих Сорочинець у недалекий хутір Михайлівку, матір Самійленка найнявши за управительку.

   Трохимовський дбав про те, щоб дати хлопцеві добру освіту, наймав різних вчителів, вводив його в місцеве культурне товариство.

   Крізь усе життя Самійленко проніс, поряд з любов’ю до художнього слова, інтерес до пісні, звичаїв, мистецтва, мови свого народу. Як писав про це він сам, «з дитинства в дідовій хаті між своїми кревними я жив оточений українською стихією, слухав чумацькі пісні, які співав дядько Герасим Бокітько, козак, дід якого чумакував, і взагалі впивався чарівною українською мовою Миргородського повіту…». Така народнопоетична атмосфера, що завжди приваблювала Самійленка, наснажувала його  творчість ароматом непідробної народності і фольклоризму.

   У десять років Володимир став учнем Полтавської гімназії. Саме там були зроблені перші спроби його у віршуванні, а також у перекладах на російську мову творів О.Пушкіна, В.Жуковського й І.Нікітіна.

   Вже в першому класі гімназії майбутній майстер сатири був покараний за вірші на вчителя. На час навчання в гімназії припадають його перші вірші російською мовою, оригінальна українська лірика («Грішниця», «Ридання душі») та перекладацькі вправи, далеко не всі «учнівські» (перша пісня «Іліади», улюблені вірші В.Жуковського, О.Пушкіна, І.Нікітіна). Перші проби пера показали, що початківець обрав для себе не схожену… «вузеньку стежку народницьких епігонів Шевченка» (М.Рильський), а сміливо рушив у відкрите море світової поезії.

   За час навчання В.Самійленка в гімназії помер О.М.Трохимовський, а невдовзі й мати юнака. Підтримку гімназиста, а далі й студента Київського університету взяв на себе старший син Трохимовського – Микола, що займав високі державні посади.

   У 1886 році, перебуваючи у Києві, І.Франко особисто познайомився із студентом університету Володимиром Самійленком (Сивеньким).  «Я радісно потиснув йому руку, - писав Франко, - ім’я «Сивенький» було мені знайоме: як співредактор львівської «Зорі» я одержав був перед тим декілька його віршів, які зразу вдарили мене  чимось незвичайним, щирим і близьким серцю. Усміх, з яким молодий поет прийняв моє вітання, наче відразу зробив його ще знайомішим, ще ближчим мені».

90-ті роки ХІХ ст. стали для Самійленка часом плідної творчої праці в царині драматургії. У пошуках заробітку поет переїздить спочатку в Чернігів, потім – до Катеринодара, і знову повертається до Чернігова.

   У 1903 році приїздить до Миргорода. Тут він прожив близько трьох років, але працював небагато, переклав п’ять байок Лашамбоді.

   З 1905 р. жив і працював у Києві коректором і фейлетоністом в газетах «Громадська думка» і «Рада». Склавши іспит на нотаріуса, працював у м. Добрянці. У 1917р. працював у Києві у міністерствах освіти та фінансів.

   Революційних подій 1917 року В.Самійленко збагнути не зміг і потрапив у еміграцію.

   Протягом 1919-1924 рр. поет перебував за кордоном у Галичині. Тяжким і безрадісним було життя поета далеко від України. Сумні роздуми, болючі суперечності мучили його вразливу душу, його невблаганно тягло додому, на роздолля рідних степів. Хотілося знову почути чарівну українську мову, оспівану ним в багатьох поезіях. Крім того, матеріальний стан сім’ї погіршав до краю. Поет всім серцем рвався на Україну.

            У 1924 році повернувся В.Самійленко на Батьківщину.

Зразу жив у Києві. З дозволу Радянського уряду він бере активну участь у будівництві українського культури, передусім як поет і перекладач, як ректор Державного видавництва.

Згодом переїхав до Боярки, де  12 серпня 1925 року закінчився життєвий шлях письменника. Там він і похований.

   В останню путь В.Самійленка проводжав простий люд. Сердобольні селяни знесли хто що міг на скромні  поминки по душі покійного – великого життєлюба, тонкого і проникливого лірика, людини з вічно замріяною дитячою душею.  

   Шанують і поважають творчість свого славетного земляка на його малій батьківщині. 25 серпня 1995 року у центральному парку Великих Сорочинець було урочисто відкрито пам’ятник В.І.Самійленку, створений за проектом архітектора Вадімова полтавським скульптором Білоусом.

   На честь українського письменника, поета, перекладача Володимира Івановича Самійленка, який на початку ХХ ст. жив у Миргороді, названа також одна із сучасних вулиць міста в районі сироробного заводу.

Життя та творчість  талановитого письменника протягом багатьох років досліджували  його земляки: Петро Ротач, Ганна Бабич, Людмила Розсоха, Валерій .Шаповалов.

   В.Самійленко посів гідне місце як у всій історії української культури, так і в серцях своїх співвітчизників, які пишаються своїм видатним земляком.

«Не вмре поезія, не згине творчість

духа…».

У середині 80-х рр. за порадою І.Франка Самійленко уклав власну поетичну збірку «Україні». Вже в першому поетичному збірнику він заявив про себе як талановитий лірик, в центрі інтересів якого була Україна з її багатостраждальним народом. Письменник сміливо виступав поборником громадянського напрямку в літературі, покликаної оспівувати людину з її болями і стражданнями, скупими радощами і крилатими надіями.

 «…всі гарні, деякі блискучі і безцінні, як коштовні перлини нашої літератури… всі написані бездоганно чистою, ясною, як небесна блакить, прозорою і дзвінкою українською мовою» - таку високу оцінку мистецьким якостям і чистоті мови віршів дав Іван Франко у передмові до першої повної збірки поезій «Україні» В.Самійленка. Вийшла вона у Львові у 1906 році.

   Його твори під псевдонімами В.Сивенький, Іваненко, В.Полтавець, Л.Сумний, Смутний при сприянні І.Франка з 1886 р. друкуються на шпальтах галицьких і буковинських періодичних і неперіодичних видань.

   1888 року письменник уклав до друку збірку «Вірші В.Самійленка», куди увійшли 28 поезій. Внаслідок цензурної заборони вона побачила світ лише 1890 р. в Києві під назвою «З поезій Володимира Самійленка. Частина перша». Фактично це була єдина збірка, яку видав сам письменник, але й вона не давала повного уявлення про його творче обличчя.

Протягом більш як чотирьох десятиліть писав В.Самійленко ліричні твори – від «Грішниці» (1884) до «Часів юнацьких наших літ» (1925).

   Тематичний діапазон його ліричної поезії виявився майже в повному обсязі вже в першій його книжці, що дала, за словами І.Франка, «багато прегарного в чистій ліриці».

   Вже кращим раннім творам поета притаманні прагнення до філософського осмислення дійсності, цілеспрямованість і глибина думки.

   Це засвідчує, зокрема, перший з вміщених у збірці «З поезій Володимира Самійленка»  вірш «Грішниця» (1884). У ній молодий поет, спираючись насамперед на твори Т.Шевченка, переводить розповідь в морально-етичну площину. Він беззастережно віддає щирі симпатії «грішниці - приниженій занедбаній всіма», знаходячи для неї людяні і співзвучні слова. Щирість автора вирізняє також поезія «Найдорожча перлина».

   У поезії В.Самійленка, починаючи з другої половини 80-х років, спостерігається тяжіння до циклічної організації ліричних віршів. Серед ліричних циклів поета – «Елегії» (1887, 1889), «Весняні пісні» (1888), «Україні» (1888), «Ямби» (1888-1889), «Посвята Зінаїді Р- ській» (1894), «Думи буття» (1918) та інші.

   Ліриці письменника кінця 80-х – початку 90-х рр., поряд з прихильністю до убогих і кривджених, притаманні романтичні пориви.

   Філософські мотиви віршів В.Самійленка дають змогу глибше зрозуміти його  єдину поему, написану в ХІХ ст., «Геростат» (1988).

   Почуття синівської любові до Батьківщини, віра в її визволення і щасливе майбутнє надихали поезію Самійленка, і він схвильовано проголосив: «Як мрію чистую з найкращих мрій, я заховаю в серці Україну…».

Провідним образом віршів поета стала Україна, вона дала назву його головній поетичній збірці.

   Оспівуванню рідного краю, його народу, природи, мови, а також минулого, сучасного і долі України в майбутньому присвячено такі твори, як «Шкода», «До неньки», «Весняні пісні», «Україні», «Гей за наш рідний край», «Ямби», «Невже для нас…», «Українська мова» тощо.

   Шедевром лірики Самійленка стала його «Вечірня пісня» (1896), що вражає щирістю, великим художнім тактом. Вона є прикладом близькості лірики В. Самійленка до народної пісенності; покладена на музику К.Стеценком, вона стала однією з найулюбленіших народних пісень.

   Самійленкова поетична Шевченкіана є виквітом любові і шани поета до свого великого попередника.

   Серед кращих ліричних творів Самійленка – вірш на традиційну тему «поет і поезія» - «Українська мова» (1885), присвячений Т.Шевченку.

Як відзначив І.Франко вірш з’явився внаслідок глибоких роздумів  молодого автора над «проблемами культурної        української мови».

Окрему яскраву сторінку спадщини  поета становлять також поезії, присвячені Т.Шевченку, Л.Глібову, Лесі Українці – чудові зразки української кенотафії («На роковини смерті Т.Шевченка», «Пам’яті Л.Глібова», «На смерть Лесі Українки».

Блискучий  гуморист і сатирик.

            Самійленко прагнув також продовжувати традиції Кобзаря-сатирика.  Він пройшов тернистий шлях від «Ельдорадо» (1886) до «Спритного ченчика» (1924).

У вірші «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), який викривальним пафосом наближається до памфлета, піддано викриттю і осміянню «панів хуторянських», глитаїв, волосну старшину, вельмож, які на словах «сповняють закон християнський», а на ділі обдирають «побожно на селі усіх бідних людей».

            Діалогізовану інвективу В.Самійленка «Te Deum» (1901) І.Франко ставив поруч з віршем Лесі Українки «Бранець», назвавши обидва твори «дуже гарними». Монолог юнака, що вступив у єдиноборство з чорними силами, - це сатира на клерикалів, яка набуває високого патетичного звучання.

            Антагонізм між паном і селянином, ворожу народові роль релігії розкриває співомовка В.Самійленка «Божий приклад» (1902). Єдність інтересів церкви і держави висміюють прозові твори «Ідейний чоловік» (1892), «Розмова» (1906), комедії «У Гайханбея» (1912) та ін.

            Поезією «Патріота Іван» (1888) В.Самійленко почав боротьбу проти українських панів-балакунів, що прикривалися пишними фразами любові до рідного народу, а насправді найбільше опікувалися власним гаманцем. Митець нищівно викривав подібних патріотів у поезіях: «Патріоти» (1889), «Возсоєдиненний галичанин» (1890), «Твердий русин» (1891), «Патріотична праця» (1891), «Сон» (1893) та інші. Важливе місце серед них займає сатира «На печі» (1898), написана з нагоди 100-річчя «Енеїди» І.Котляревського.

            Перо майстра сатиричного слова відтворює атмосферу подій першої російської революції («Мудрий Кравець», «Міністерська пісня», «Соловейків спів», «Дума-цяця» та ін.).

            В памфлеті «Новий лад» (1906) поет  піддає осміянню цинізм царського прем’єра Вітте.

            Утискування царатом прогресивно настроєних шарів суспільства, розгул реакції – усе це відбивають  «Весняний спів», «По новорічна розмова», «Октябристи й бюрократія», «Уряд та вибори», «Чорносотенна біла гвардія» (1906) та інші прозові та віршовані твори.

            Цинізм і одверта погроза на адресу трудового народу характеризують мову чорносотенного головоріза, вигодуваного поміщиками і капіталістами («Істинно-руські заслуги», 1911).

            У комедії «У Гайханбея» В.Самійленко піддає осміянню реакційну педагогіку, спрямовану на виховання підлеглих у дусі «благонравия и послушания». Автор  їдко іронічно говорить про «Статут чемності недорослих громадян», «Статут розуміння Аллахової волі» і т. д.

             Кращі його гумористичні та сатиричні твори  ввійшли до золотого фонду вітчизняної літератури.

Талановитий драматург.

Перебуваючи у Чернігові Самійленко немовби народився вдруге. Хоча він майже не писав тут віршів, зате на берегах Десни проявилася ще одна грань його таланту – драматургічна.

Драматургія є вагомою частиною творчого доробку письменника. З - під його пера вийшло п’ять драматичних творів: комедії і драматизовані гуморески «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба», «Химерний батько» (обидві – 1896), фантазія-сатира «У Гайхан-бея» і драма «Чураївна» (1894, остання редакція 1899). З епістолярію Самійленка відомо, що він написав також оперетку «Свиридон Холодний», але доля рукопису невідома. З незалежних від автора причин вони так і не побачили світла рампи.

Драматична творчість В.Самійленка неначе сполучна ланка між традиціями театру корифеїв і новітньою літературою.

«Жарт в одній дії», як визначив автор свою комедію «Драма без горілки», - дотепний твір з багатьма гумористичними ефектами. Ця одноактівка торкається літературної проблематики, чим викликає особливий інтерес.

Дві інші п’єси, створені Самійленком, також так чи інакше пов’язані з літературною тематикою. У жарті в двох діях «Химерний дядько»  автор висміює відірваність від реального життя непрактичних «химерників» на селі.

 Комедії  «Дядькова хвороба» характерні такі риси, як буденна реалістичність змісту, поєднання з народним гумором.

Інший (ліро-філософський, історичний) характер має Самійленкова «Чураївна». Драма в п’яти діях ґрунтується на мотивах давньої народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

«Чураївна» своїми високими художніми якостями, глибоким психологізмом у розкритті характерів, філософічністю посідає особливе місце в історії української літератури, передуючи творам Лесі Українки. В ній автор висловив свої погляди на історичну долю України. Самійленкові вдалося створити галерею колоритних образів, уміло показати динаміку їх внутрішніх переживань, боротьбу почуттів.

Антисамодержавна п’єса «У Гайхан-бея» повною мірою виявила оригінальний і сильний талант драматурга-сатирика В.Самійленка.

Його драматичний доробок за своїм соціальним і гостро сатиричним пафосом – став вагомим явищем в українській літературі  і протистояв пересічній драматургії.

Перекладач кращих перлин світової літератури

Перекладацька діяльність Самійленка прокладала золоті мости розуміння між народами.  Знавець дев’яти мов, він адекватно відтворив як зміст, так і особливості форми багатьох творів світової класики: «Іліади» і Дантового «Пекла», «Декамерона» і «Дон-Кіхота», віршів Байрона, Беранже, Верхарна, Франса, Брет - Гарта, комедій Бомарше, Скріба, Мольєра, (один лише переклад «Тартюфа», виконаний так, як виконав його Самійленко, писав М.Рильський, «міг би становити гордість будь-якої культури»). Інтерпретував також вірші Жуковського, Пушкіна, Нікітіна, «Царя Федора Іоановича» О.Толстого та «Ревізора» - українською, а «Перехресні стежки» й «Івана Вишенського» Франка – російською мовою. 

„ Творець  перлин  правдивої поезії.”

( сценарій  літературного  свята  до 150 – ї

річниці від  дня  народження  В.  Cамійленка )

 Мета проведення:    популяризувати літературу про життя і

                                                                                      творчість поета-краянина В.І.Самійленка;

                                                                                      пробудити інтерес у користувачів

                                                                                      юнацького віку до літератури рідного краю

Форма проведення:  літературний вечір до 150-річчя від дня

                                                                                      народження

Місце проведення:   Великосорочинський будинок культури

    Дата проведення:   6 лютого  

Час проведення:        14.30 

 Оформлення:      святково прибрана зала, рушники, портрет

                             поета, перегляд літератури „Лицар українського слова”   

                         Обладнання:   аудіотехніка, фотоапарат, мультимедійне             обладнання, перед початком свята  - показ слайдів з фотопортретами письменника.

            ВЕДУЧА: Дуже часто поети приходять до своїх читачів через роки грубими фоліантами або тонесенькими томиками на полицях. А буває й так, що рядки поета живуть серед людей, співаються, читаються, так би мовити, не іржавіють, хоч мало хто знає кому вони належать. Так сталося і з майстром художнього слова Володимиром Івановичем Cамійленком.

         Уродженець славнозвісного села Великі Сорочинці, сучасник Івана Франка, Лесі Українки і Мимхайла Коцюбинського, він найпалкіше любив рідну, як матір – Україну і славив її у своїх віршах . . (марш „Україна”- сл.і муз. В.Самійленка –  виконує викладач Великосорочинської ДМШ О.І.Ковтун, акомпонує  Ірина Радченко, вірш «Україні» читає Аня Дерев’янко

         ВЕДУЧА: Володимир Cамійленко прожив важке, стражденне життя. Негаразди постійно переслідували його. Він терпляче ніс свій хрест, не розмінюючи золота душі на „п’ятаки мідних правд”, знаходячи єдину втіху у творчості. Основні віхи життєвого шляху поета висвітлить  завідуюча Великосорочинською бібліотекою Дерев’янко Валентина Володимирівна

 ВЕДУЧА: Шевченківська тема – одна з провідних в творчості Володимира Самійленка. Варто згадати його поезію «На роковини смерті Шевченка». ЇЇ прочитає Альона Пономаренко

       ( звучить вірш «На роковини смерті Шевченка»)

         ВЕДУЧА: Лірика Володимира Cамійленка вражає мелодійністю, ясністю, щирістю почуттів. Він належав до тих, хто ніби народжений для того, щоб дивувати людські серця досконалістю своєї поезії. Хочеться, щоб сучасники теж оцінили його подвиг, духовний і творчий. Вірші В.Самійленка _

 нам прочитають учениці Великосорочинської ЗОШ Аня Петрунь, Аня Голованова, Аня Дерев’янко ( «Ридання душі», «Пісня»,»Весняні пісні», «Зорі»)

         ВЕДУЧА: Шедевром лірики Cамійленка є „Вечірня пісня”. Це справжній гімн красі і любові до рідної землі. Покладена на музику Кирилом Стеценком, вона стала улюбленою народно піснею. Для нас її виконає Ольга Ковтун. (викладач Великосорочинської ДМШ Ковтун О.І. виконує „Вечірню пісню” – сл.В.Самійленка, муз. К.Стеценка)

 

         ВЕДУЧА: Талант Володимира Cамійленка був багатогранним. Його любили за добру вдачу і побоювалися за гострий і дошкульний гумор. Адже всяк пасує перед осудливим сміхом. До вашої уваги  гумористична поезія «Невдячний кінь» у виконанні Заслуженого працівника культури України Володимира Подоляки

ВЕДУЧА: Майже на всьому,що вийшло з-під пера Володимира Самійленка, лежить мітка вищої художньої проби, принаймі художньої добротності. Володіючи 9 мовами він зробив немало блискучих перекладів творів світової літератури.  Переклад вірша П’єра Лашамбоді «Метелик і капуста» читає учениця Великосорочинської ЗОШ Аня Петрунь, переклад вірша Івана Нікітіна «Ранок» читає Валентина Міщенко (директор Великосорочинського Будинку культури)

ВЕДУЧА: Багато творів Володимир Cамійленко задумував з музичним супроводом. Він віртуозно грав на різних інструментах. Один із його псевдонімів  – „Стаккато”.  Познайомившись з письменником і талановитим бандуристом Г.Хоткевичем, захопився так бандурою, що до кінця життя не розлучався з проектом її модернізації. Ми також маємо можливість насолодитися чарівним звучанням бандури. Пісню «І шумить , і гуде» виконує учениця Великосорочинської ДМШ Капріна Назаренко

                              

         ВЕДУЧА: Читати й перечитувати Володимира Cамійленка – велика втіха. „Се просто благотворно – смакувати духовні плоди такого поета”, - писав Іван Франко. Його поезії, віршовані сатири, п’єси залишають слід в душі кожної людини. З виданнями, що містять твори й біографічні відомості митця нас ознайомить Світлана Ісаєва. (провідний бібліотекар ЦРБ проводить інформаційний огляд літератури)

         ВЕДУЧА: Крізь усе життя Cамійленко проніс інтерес до українського мистецтва, мови, звичаїв. Ще в дитинстві він слухав бабусині казки, перекази, жарти, що наснажили його творчість ароматом народності і фольклоризму.  Пісню «Закувала зозуленька» виконає Валентина Міщенко, а учениця Великосорочинської ДМШ Вікторія Калініченко виконає пісню «Я люблю Петруся»  , викладач ДМШ Ольга Ковтун виконує пісню «Ой, Джигуне, Джигуне», народний аматорський, фольклорно – етнографічний вокальний чоловічий ансамбль «Жабокрюківські дядьки» - керівник Заслужений працівник культури Михайло Троцак.

         ВЕДУЧА: Володимир Cамійленко посів гідне місце в історії національної культури. Зерна, висіяні ним на ниву письменства, проросли і дали гарний врожай. За це все   сорочинчани шанують і поважають славетного односельця. Слово надається  секретарю  сільської ради  Пазинич Ірині Миколаївні

         ВЕДУЧА: Коштовним діамантом в наш час засяяла невмируща поезія, безстрашним лицарем якої був, є і залишиться назавжди поет-краянин Володимир Іванович Cамійленко.   Сьогодні на  святі присутня директор Полтавської ОУНБ ім..І.П.Котляревського Зеленська Тетяна Іванівна,  я з задоволенням запрошую її до слова.

 ВЕДУЧА: Творець перлин правдивої поезії Володимир Іванович Самійленко дорогий кожному з нас за безмежну відданість своєму народові, за любов до рідної Полтавщини. Його вірш «Найдорожча перлина» читає Володимир Подоляка

         ВЕДУЧА:Творча спадщина Володимира Самійленка назавжди залишиться в наших серцях Літературно – краєзнавче  свято добігає кінця.

Ми дякуємо вам за увагу! Хай вам щастить. До нових зустрічей!

Використана література:

1.     Бабич Г.В.Володимир Cамійленко //Бабич, Г.В. Миргород у творах митців художнього слова /Г.В.Бабич. – Миргород, 2012. – С.141-144

2.     Ротач П. Володимир Cамійленко //Ротач, П. Колоски з літературної ниви /Петро Ротач. – Полтава, 1999. – С.62-65

3.     Cамійленко, В.І. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади /Володимир Cамійленко; вступ. ст.,упоряд. і приміт. М.Г. Чорнопиского. – К.: Наукова думка,1990. – 608 с.

4.     Cамійленко, В.І. Твори /Володимир Cамійленко; упоряд., авт. передм. і приміт. М.Бондар. – К.:Дніпро, 1990. – 688 с.

5.     Cамійленко Володимир Іванович //Славетні миргородці: енциклопедичний довідник /упоряд. В.А.Шаповалов, В.В.Шаповалова. – Миргород, 1998. – С. 58

Січень, 2014р.                        Сценарій підготувала провідний бібліотекар

                                                 відділу обслуговування читачів ЦРБ

                                    Л.А. Ігольніцина

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------

"Я іду по землі  обережно і свято..."

Сучасний український поет Анатолій Андрійович Орел народився 28 березня 1948 року в селі Попівка Миргородського району Полтавської області в сім’ї вчителя. Після закінчення середньої школи навчався в Полтавському сільськогосподарському технікумі на агрохімічному відділі. Після того деякий час працював агрономом-техніком по захисту рослин у Ізяславському районі на Хмельниччині. Завідував Зеленокутською сільською бібліотекою на Миргородщині.

   З 1973 року – працював транспортувальником Миргородського заводу мінеральних вод. У 1988 році заочно закінчив найпрестижніший у радянські часи Московський літературний інститут ім. Горького.

   Зараз А.Орел знаходиться на заслуженому відпочинку, проживає у Миргороді.

   Друкувався у районній газеті «Прапор перемоги», обласній - «Комсомолець Полтавщини», республіканській – «Молодь України», журналах: «Дніпро», «Прапор», «Березіль», «Студенческий меридиан» (Москва), колективних збірках: «Ворскла», «У Ворскли і Ятри одні береги», альманахах: «Вітрила» та «Молодая гвардия». Окремі його твори перекладалися російською, даргінською, тувинською, болгарською мовами.

   Перша книга поезій А.Орла «Журавлі опівночі» була видана в 1982 році в Києві видавництвом «Молодь». Головна її тема – це тема рідної землі і миру, вірної дружби і світлого кохання.

   «Чоловіча осінь» - друга книга автора, яка вийшла у світ у Миргороді 2003 року. Поезія, яка ввійшла до неї, змушує читача поринути у світ козацької слави, краси рідного краю, обпаленого кохання і народної мудрості.

Сценарій  години поезії     

«Моє коріння в цій землі»

(присвячений творчості нашого земляка Анатолія Орла)
                                                   Місце проведення:  с. Попівка

                             Дата проведення: 28 березня 2013 р.

    

( Оформлення: святково прибраний зал, на передньому плані розміщений перегляд літератури « Я іду по землі обережно і свято…»  На початку години поезії демонструються  слайди про місцеві краєвиди та видатних людей села, звучить пісня « Село моє рідне»)

Ведуча:

 Шановні друзі! Сьогодні ми зібралися в цьому залі, щоб вшанувати  земляка, поета Анатолія Андрійовича Орла.  Анатолій народився 28березня 1948 року в нашому славному селі – Попівка. Поетичний дар Анатолія, це перш за все, дар лірика, що схвильовано емоційно гостро і відверто сповідається в своїй любові і ненависті, радості і смутку,щасті і в горі. Голос поета звучить рівно - це говорить людина, глибоко переконана в своїй правоті. Його хвилює тема рідної землі, миру , вірної дружби, світлої любові. Поет дуже любить природу рідного краю

                            Зелена річка,жовтий пляж,

                            Туманний ліс на виднокраї…

                            Яким лишив я берег наш,

                            Таким його і пам’ятаю.

Сьогодні на наше свято завітала заступник директора Миргородського краєзнавчого музею, заслужений працівник культури , краєзнавець і просто друг Анатолія Орла – Людмила Олександрівна Розсоха, яка і розповість нам про життєвий та творчий шлях  Анатолія Андрійовича Орла.

( йде виступ )

Ведуча:

Вас прийшли привітати  земляки , шанувальники вашого таланту, я запрошую до слова  голову села  Ошеку Василя Івановича

(вручає квіти, йде виступ)

Ведуча:

 Вірші поета  друкувалися у районній газеті «Прапор перемоги»,обласній «Комсомолець Полтавщини», республіканській «Молодь України», в альманахах та збірниках. Його збірка поезій «Журавлі опівночі», «Чоловіча осінь» користуються великим попитом серед прихильників його творчості. З  інформаційним оглядом  творчості Анатолія Андрійовича  вас познайомить провідний бібліотекар центральної районної бібліотеки Юлія Кондратенко.

(йде виступ)

Ведуча:

Цікава історія опублікування першого  вірша Анатолія в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини».  Анатолій Андрійович працював бібліотекарем у Зеленокутській сільській бібліотеці і його , як молодого спеціаліста, направили на курси підвищення кваліфікації  до   Полтави. На той час Анатолій уже зібрав декілька своїх віршів та не поспішав їх віддавати до друку. Перебуваючи на курсах , він зайшов до редакції газети «Комсомолець Полтавщини», але далі пройти посоромився. І лише за другим разом, під тиском своїх товаришів по навчанню, несміливо зайшов до редакції. Вірші у нього прийняв на той час молодий літературний працівник, тепер відомий поет, лауреат премії ім. Миколи Островського та лауреат премії  ім. Павла Усика, автор багатьох поетичних збірок Михайло Шевченко. Переглянувши вірші, він зробив надпис «до друку» на вірші «Україна» - це був перший надрукований вірш Анатолія Орла.

(вірш «Україна» читає Ігольніцина Л.А.)

Ведуча:

Вірші поета наскрізь прошиті мелодійним ритмом,вони плинуть легко, звучать  ніби срібними переливами, що вказує на зв᾽язок поета з музикою  «…З сірого крила, піднімалась пісня з ближнього села…» Вас сьогодні прийшли привітати  творчий колектив Попівського будинку культури, які дарують вам  чудову  пісню  « Там де біля броду…» на ваші слова ,музику написала  самодіяльний композитор -Миргородчанка Раїса Дубовик

(виконується пісня )

Ведуча:

Належну увагу в своїй творчості поет віддає рідному заводу, його виробам. У вірші «Робітник» він створив портрет робітника 70-х років минулого століття. У поезії до 75-річного ювілею заводу поет пише:

                            Три чверті століття – це вже строк,

                            Як для людини, так і для заводу,

                            Бо що не рік – в майбутнє новий крок,

                            Бо що не рік – то новий подих моди.

Сьогодні на ваше свято завітали  заводські друзі, тож приймайте від них вітання.

(йдуть виступи колег по роботі на заводі, звучить вірш «Робітник»)

Ведуча:

 Кращі поезії Анатолія Андрійовича про кохання  приваблюють драматизмом, благородством і красою людських стосунків. Любов в його поезії – це музика для двох, що оновляє гори і долини,землю і небо,звучить з глибини віків, лине з весни до осені і не кінчається, бо вона – любов.

                            І відпливає казка за моря,

                            І мруть примари гаданого раю…

                            Та і в «тепер» лишається зоря,

                            Ота зоря, яка не догорає.

( звучить вірш «До нас не легко приходить зрілість…», читає Л.А. Ігольніцина)

Ведуча:

 Вірші Анатолія Орла – це його життя,його переконання ,його стремління, те чим він дихає, за що бореться. Тож ,Анатолію Андрійовичу, поділіться будь ласка, своїми творчими планами, новими віршами, яких ми так з нетерпінням чекаємо. Вам слово!

(виступ поета А.А.Орла)

Ведуча:

 Є поети, про талант яких говорять критики і є поети чий талант говорить сам за себе. Анатолій Андрійович саме той поет, талант якого говорить сам за себе. Ми всі щиро вдячні Вам за   прекрасну поезію і бажаємо прожити життя так, як говориться у Вашому вірші «Я б саме так хотів на світі жити». А нам, шанувальникам Вашого таланту,здається, що саме так Ви і живете! Тож довгих та теплих Вам літ!

  Звучить пісня « Летять у вирій журавлі»

(учасники дарують квіти, автор підписує автографи.)

Сценарій підготувала : Ніна Бер᾽якіна, директор Миргородської централізованої бібліотечної системи

_____________________________________________________________________

Садівник добра і щастя

 

(інформаційне повідомлення до 70 р. від дня народження нашого земляка М.М. Губи)

Є такий афоризм: «Небо притягує до себе тільки тих, хто має божу іскру в душі». Таку божу  іскру в душі має і добра, відкрита людина лікар Микола Михайлович Губа.

 Досі ми знали лікаря як одного з ветеранів курорту «Миргород». І як знавця тієї вельми    делікатної медицини, яка називається мануальною терапією. А сьогодні ми познайомимось з ним , як поетом. Але с початку дещо з біографії  Миколи Губи.  

Народився поет і лікар 28 серпня 1943 року в селі Помоклях Переяслав-Хмельницького району,на Київщині, в селянській родині. Батько – інвалід Великої Вітчизняної війни, тому дитинство майбутнього поета було нелегким. Мати – колгоспниця. По лінії матері дід був фельдшером, прадід – священиком. По лінії батька дід і прадід – заможні селяни.

У 1960 році закінчив Помокельську середню школу,  що на Київщині.

З 1960 по 1963 рік навчався в Київському медичному училищі, яке закінчив з відзнакою.

З 1963 по 1965 рік служив у прикордонних військах. Під час перебування в армії нагороджений медаллю.

З 1965 по 1971 рік навчався в Чернівецькому медичному інституті. По закінченні працював лікарем у сільській, районній лікарнях, потім на курорті в м. Миргороді, де працює і нині.

Микола Михайлович Губа - член Міжнародної асоціації письменників,член правління Фонду культури України.

Автор книг «Проблеми довголіття», «Зелена гілка України», «Квітуча Полтавщина», «Крізь терни», «Колись Дніпро був чистий і прозорий»  та багатьох наукових праць про водні багатства землі.

Скажемо прямо, що томами книжечки в скромних паперових обкладинках не назвеш. Але для автора вони цінні насамперед тим, що є первістками його давньої мрії нести людям не тільки фізичне, а й духовне здоров’я. Лікар за фахом і філософ за складом мислення, Микола Михайлович прагне писати про те, що пропустив через своє серце. Він знаходить влучні слова і образи, які переконують читача бути відповідальним за своє здоров’я, радіти кожному прожитому дню. Його поетичні рядки б’ють по струнах серця, кличуть до боротьби не тільки проти спопеляючої тіло радіації, а й проти не менш небезпечних духовних чорнобилів, які опустошають душі людські.                                               

              Одна з рецензентів його поезії, експерт Всесвітньої Організації охорони здоров’я, кандидат медичних наук та член Української асоціації «Журналісти в медицині» Броніслава Влазнєва слушно нагадує, що  «видатний грецький лікар Гіпократ вважав, що на першому місці у лікуванні повинно бути слово. А якщо це поетичне слово, то воно може стати як «гострим безжалісним мечем», як у Лесі Українки, так і лікувальним скальпелем…» Така свята правда у повній мірі відноситься  і до віршів Миколи Губи.

            Допитливий автор від діда-прадіда успадкував селянську кмітливість. Йому випало служити в прикордонних військах на Буковині, навчатися у Чернівцях. Там же зустрів свою долю в особі ласкавої однокурсниці Марії, яка  впродовж багатьох років  одухотворяє лікаря і поета. Любов до рідного краю червоною ниткою проходить через усю творчість  Миколи Губи. Про це промовляють і назви творів: «Рідна Миргородщина», «Курорт  «Миргород» , «Над  Хоролом пливуть хмари», «Хомутець», «Лубенський  монастир Мгар». «Вечір у Шахворостівці», «Весна у Попівському лісі», «Миргородське весілля» та інші.

           У 2001 році вийшла його збірка віршів «Квітуча Полтавщина», яка включає чотири розділи: «Квітуча Полтавщина», «Погляд у завтра», «Роздуми лікаря», «Гумор і сатира», що всебічно і колоритно розкривають світобачення зрілої і мудрої особистості, талановитого лікаря і щирого українця, якому близьке гумористичне сприйняття протиріч сьогодення. Поетична збірка зацікавить читача оригінальними образами і мовою автора, незвичним поглядом на проблеми і красу рідного краю, красу дорогої серцю автора України.Його вірші пройняті глибоким оптимізмом. Людина в його віршах збірки «КвітучаПолтавщина» - садівник добра і щастя.

  Поет пише:           

                                         «Посадиш дерево – будеш втішений садом,                                           

                                          Відчуватимеш кальвінів дзвін.

                                          Зеленовидим пропадом,

                                          Рясним дощем сипав з вершин.»

                                          Або

                                          «Позаду роки сумління

                                           Та сяйво здоланих вершин.

                                           І мудрих пращурів коріння

                                           І світлих задумів почин.»

       Не менш виразні в нього роздуми про патріотизм, гуманізм, любов до України. Читач разом з автором в думках, в споминах переноситься в рідні місця вдивляється в них, тонко передає почуття добра і глибокі душевні переживання.

                                             «Зустрічаю вулицю знайому,

                                              У дворі все в квітах і спориші.

                                             Стріха з почорнілої соломи –

                                             Стає тепло у моїй душі.»

      Вірно сказав один із його рецензентів, що в віршах поета-лікаря показано бажання допомогти читачу перебороти накопичені муки, депресію і навіть хвороби, допомогти поетичним словом стати міцним духом, бережливим і працьовитим.

        Мотиви любові до рідної землі:

                                              «Ніжно гріє земля босі ноги

                                              Аж до серця доходить тепло.»

         Подібні мотиви просліджуються в других віршах, присвячених друзям,  видатним працівникам. У деяких віршах в іронічному сенсі звучать рядки що розкривають скупість, брехню, підлість і т.п.  Автор широко використовує терміни громадянський, теплота, доброта – ці слова можуть висловлюватися людиною, яка являється носієм цих якостей. 

 А в 2003 році виходить збірка віршів «Крізь терни»

 де автор намагався показати ті розломи в суспільстві, які призвели до жахливих наслідків (війни, голод, геноцид – методами репресій). Висвітлив переваги нового демократичного ладу у вільній незалежній Україні.

         Збірник наповнили вірші, написані в роки незалежної України. Людина з гущі  народу, Микола Губа, на відміну від багатьох політиків-лакувальників, побачив і відобразив у своїх віршах, у яких тяжких умовах відбувалося і відбувається становлення Української держави, які перепони постають перед нею. Автор гнівно говорить про «синочків  України», які клянуться в любові, а самі багатства прихвачують, щоб стати у ряди заможних, про керівників сльозливих, суєтних самозванців, «вболівальників» галасливих, що нарили для України «глибоких шанців».

      Поет сердечно любить своїх працьовитих батьків, свою зелену Миргородщину, безмежно любить Україну, пишається нею і гордий з того, що він – її син. Поет кличе до єднання всіх чесних українців:

                                                     Українці, об’єднаймось 

                                                     У міцну сім’ю одну.

        Предметом його закоханості є прекрасна навколишня природа, якій автор присвятив не один чудовий вірш.

                                                Світ чарівний і красою й дивом,

                                                Небо вкрилось зоряним пейзажем.

                                                Бачу все це – і я знов щасливий.

                                                За красу життя спасибі Богу кажем.

                                 

         Віриться, що чесні, правдиві вірші  Миколи Губи знайдуть щирий відгук у серцях вдячних читачів. Я лише малу дещицю розповіла про його творчість, а всіх , кого  зацікавила творчість нашого земляка, запрошуємо до читальної зали центральної районної бібліотеки, де ви зможете познайомитись з поетичними збірками автора . 

                   

                            

Юлія Кондратенко – провідний бібліотекар центральної районної бібліотеки.

 
------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Псалом вічності Миколи Філянського

                               Нерозривно пов’язаний з Україною.     

   Літератор, художник, невтомний шукач природних скарбів – такими щедрими талантами наділила природа Миколу Григоровича Філянського. Він є безпосереднім посередником київських неокласиків, представників високого мистецтва української новітньої поезії.

Сьогодні нам ще належить глибоко і всебічно розібратися в його багатогранній творчій спадщині, віддати належне людині, чия доля і особиста трагедія нерозривно пов’язані з Україною, її великим і багатостраждальним народом.          Рідну українську землю, рідний народ, його культуру, його минуле й сучасне Микола Григорович Філянський любив не як сторонній спостерігач, а як вірний син її – розумний, діяльний, ініціативний, обдарований.

Народився він 6(18) грудня 1873 р. в сім’ї священика села Попівка Миргородського району. В Лубнах закінчив гімназію, а в 1899 р. – природниче відділення фізико-математичного факультету Московського університету.

 У Москві він осягнув не лише геологію чи фізику, але й архітектуру, будівельну справу, археологію, малярство.

Опановуючи природознавство і точні науки, Микола Філянський знаходив час для поглибленого вивчення історії, літератури, світового і вітчизняного мистецтва. Його часто можна було зустріти на заняттях художньої студії В.О.Сєрова, архітектурної майстерні професора Й.М.Шехтеля, серед учасників різноманітних літературних диспутів, творчих вечорів.

В 1903 р. Микола здійснив захоплюючу поїздку до Франції, де удосконалював набуті знання з історії та теорії архітектури, живопису, цікавився новітньою французькою літературою. Ще через рік він з таким же задоволенням подорожує по лівобережній Україні, вивчає архітектурні пам’ятки, предмети старовини, давні рукописи. Враження від цієї поїздки лягли в основу його статті «Спадщина України», надрукованої у Москві в 1905 році.

 В 1906-1917 рр. М.Філянський працює геологом на Уралі у товаристві «Російський мармур». Але це не заважає йому систематично займатися літературою. В 1906 р. побачила світ його перша поетична збірка «Лірика».

Вітер національно-революційного оновлення в Україні долетів до Уралу, і М.Філянський у 1918 р. повернувся  додому. Він оселяється в мальовничому селі Яреськи, влаштовується на роботу спочатку в агрономічну школу, а згодом – у Сорочинське лісництво. Відкритий, товариський, він відразу стає душею місцевої інтелігенції.

Особливо тісні стосунки склалися у Миколи Філянського з сільським вчителем, керівником українського хору і аматорської театральної трупи с. Яреськи М.Доброволенком, який у 1929 р. постановою Колегії ОДРУ буде висланий на п’ять років у Кардаг за те, що начебто радив селянам сіяти хліб лише у межах своїх потреб, оскільки надлишки все одно відберуть.

У 1937-му М.Філянському пригадають цей зв’язок, як і стосунки з літераторами - «контрреволюціонерами» М.Хвильовим, О.Вишнею, С.Пилипенком та іншими. Разом вони обговорюють репертуар самодіяльного театру, обмінюються враженнями щодо літературних і театральних новинок.

У другій половині 20-х років поет постійно відчуває утиски з боку цензури. З погляду на це можна зрозуміти, чому з такою радістю М.Г.Філянський прийняв в 1924 р. пропозицію перейти на роботу до Полтавського краєзнавчого музею, який на той час був справжнім вогнищем культури., об’єднував навколо себе передову українську національну інтелігенцію. Він вивчає корисні копалини Полтавщини, пише дві наукові праці «Геологічний огляд» та «Підземні води» (збірник «Полтавщина», 1927).

З 1926 р. М.Г.Філянський завідував відділом геології Харківського музею ім. Артема, засновує в місті «Музей продуктивних сил в Україні». У цей період він пише праці «Українська Шампань», «20 липня 1924 р.», «Кармелюк», «1-й український мандрівник Барський» і близько 15 статей, опублікованих в харківському журналі «Знання». Виняткову увагу приділяє він підготовці «Довідника України» з конкретними відомостями про економічний стан республіки, її найбільш важливі економічні райони (Донбас, Криворіжжя, Дніпропетровськ тощо). Та, на жаль, з цензурних міркувань він так і не побачив світу.

З початком будівництва Дніпрогесу Микола Григорович вирушає в експедицію до порогів і збирає матеріали історичного, культурного і господарського значення. Про його ерудицію і виняткову працездатність цього часу говорять численні видання, серед них книга «дорожніх етюдів» «Від порогів до моря» (1928), «Короткий путівник» (1928), нарис «На Дніпрельстан» (1930).

В 1931 році – особиста трагедія, смерть однієї з дочок, спонукала Миколу Григоровича змінити обстановку. Він переїздить в м. Запоріжжя, де він прожив свої останні сім років. Тут М.Г.Філянський енергійно бореться за створення музею історії Дніпробуду. Зібрані ним документальні матеріали та експонати демонструвалися на виставках у Києві, Харкові, Дніпропетровську. У 1935-1936 рр. Микола Григорович спільно з іншими працівниками здійснює ряд археологічних експедицій по берегах Дніпра і в сусідні з Запоріжжям райони.

Глибоке і всебічне дослідження цього славного краю переконало його в необхідності згуртування сил місцевих краєзнавців, організації у Запоріжжі краєзнавчого товариства. На першому засіданні новоутвореної краєзнавчої організації виступив запрошений з Дніпропетровська академік Д.І.Яворницький.

1936 року залучали М.Філянського до змальовування архітектурних пам’яток давнини в межах заповідника «Всеукраїнське музейне містечко» в Києві та старої лаврської фортеці.

Всю осінь 1936 року і до середини березня 1937 року він брав участь в оформленні Центрального історичного музею, зокрема, відділів історії зброї, нумізматики та історії рабовласницького суспільства.

У ці роки постійним місцем проживання Філянського було місто Запоріжжя, де він організував і очолював музей Дніпровського будівництва.

Незважаючи на те, що М.Філянський своєю творчістю, громадсько-культурною діяльністю після 1917 р. засвідчив лояльність до Радянської влади, видав публіцистичну книжку про будівництво Дніпрогесу, опублікував чимало цінних праць із геології, проблем мистецтва, у час розгнузданого сталінського терору він зазнав переслідувань. А в 1937 р. був заарештований.

При обшуку в нього забрали старенький фотоапарат, кілька облігацій, кістяний ніж для розрізування книг…

Його звинуватили в належності до міфічної антирадянської контрреволюційної диверсійно-терористичної організації, куди нібито був завербований ще в 1926 році М.Хвильовим і мав завдання написати для німецької розвідки путівник по Україні.

Достеменно відомо те, що загинув М.Філянський у сталінському ГУЛазі. За одними даними – 12 січня 1938 р, за іншими (менш достовірними) – 14 лютого 1945 р.

Микола Філянський реабілітований посмертно.

Співець краси земної

У другій половині 80-х років повернувся в українську літературу наш відомий земляк, репресований поет, творець «високої лірики», як писав про нього Микола Зеров,  Микола Григорович Філянський. Нарешті його ім’я вийшло з-під заборони, і то було свято, на яке довго чекали…

 Навдивовижу обдарованою особистістю постає сьогодні перед нами Микола Філянський. Але, насамперед, як поет. Про красу його поетичного слова Григорій Чуприна писав: «Чутлива натура поета не дозволила йому сфальшувати ні в однім художнім тоні своїх поезій, ні в однім образі; завше він залишається самим собою… Він ніде не кричить, що він українець, але у всіх його поезіях звучать українські ноти, мигтять українські ландшафти, кругом український запах і головне – все це без дьогтю, без грубих декорацій. Ніжна, тиха, мрійна лірика…»

Безпосереднім посередником київських неокласиків, представників високого мистецтва української новітньої поезії назвав М.Філянського Яр Славутич. Але проте українська література не визнала цього поета, а політична система знищила його як свого ворога.

Літературну творчість поет розпочав у Москві, тяжіючи до символізму. Москва загалом дала йому багато для розвитку його обдарувань, але не змогла притлумити його національну самобутність. Тут він опублікував перші мистецтвознавчі (на українському, точніше, полтавському матеріалі) статті. Друкувався переважно в «Українській хаті».

У 1906 році вийшла його перша поетична збірка «Лірика». Вона викликала неоднозначну оцінку. Схвально

зустріли дебют поета такі вже визнані майстри, як Гнат Хоткевич, Олена Пчілка, пізніше Микола Зеров.

Дещо засмутила Миколу Філянського негативна оцінка збірника Михайлом Коцюбинським, якого дратували невибагливі рими. Але саме його певною мірою суб’єктивна рецензія протягом багатьох років стає визначальною в оцінці творчості поета.

У згаданій збірці можна знайти всю гаму настроїв поета: то він сумує, складаючи молитву «дням давно минулим», то проймається бурхливою жадобою життя («І млієш весь, і слухаєш, і ловиш щастя сни»); то закликає пити «з чар земних» («Хай туга серцем не керує»), то в поспіху за швидкоплинністю життя земного нагадує про «останній тяжкий судний день». О.Пчілка знаходила в поезії Філянського «багато милого, особливі рухи душі», і робить загальний висновок, що книжка є «видатним з’явиськом у нашім письменстві».

Друга збірка – «Календаріум» (1911) - тематично і настроєво дуже мало відмінна від першої. Хіба що зникла певна хаотичність, думки і настрої набрали більшої чіткості. Але й тут поет залишається співцем інтимних переживань, пов’язаних зі змінами в природі, і свого власного світовідчуття.

Свої настрої Микола Філянський розкладає стосовно пір року. Крізь смуток осіннього пригасання природи пробивається зачарування світом, вдячність «сирій землі»: «за дні, за ночі, що минули, за думи, що навік заснули, за чари, що не встиг допить», - і бажання весни: «…бо знаєш, в час весни, як холод, сум, нудьгу знесуть весняні води, - ти вернеш знов собі бучні свої пісні». Тут привертає увагу автобіографічний вірш «Грудня день 6-й». Це той день, коли поет «Рідне слово…над колискою почув». Воно його назавжди зачарувало. У вірші проголошується відданість Україні. Поет померти хотів би під «рель і ніжних кобз ридання» та звуки рідного слова.

Як і в збірці віршів «Лірика», так і в «Календаріумі» домінували мотиви духовної самозамкненності, бриніли містичні настрої. Проте кращі вірші засвідчили безперечний ліричний талант автора, його прагнення відтворити духовний світ свого сучасника самобутньою художньою мовою.  

М.Філянський продовжує друкувати вірші на сторінках газет і журналів. Особливо часто з’являються вони у популярному серед української інтелігенції виданні – журналі «Українська хата».

У 1909-1919 роках Філянський виступав з віршами в таких виданнях як «Літературно-науковий збірник», «Досвітні огні», «Промені», «Шлях» та ін. У 1918-1920 роках, вже після повернення на Україну, поет підготував кілька книг нових творів, але вони не вийшли. Вірші поета перекладалися також на інші мови.

Перша половина 20-х років – складний і суперечливий етап в літературній творчості М.Г.Філянського. Хоча його поетичні твори і продовжували друкуватись в газетах та журналах, однак так і не була опублікована третя збірка поезій. Її без будь-яких на те підстав заборонила цензура. «Хоча нічого антиідеологічного і немає,  але… надмірна індивідуалізація і фантастика», - визначив цензор.  «Опускаються руки», - з гіркотою сповіщав про це Микола Григорович свого наставника і друга Миколу Зерова.

У радянський період поет видав збірку поезій, сповнених любові до рідного краю «Цілую землю» (1928), яка відобразила творче зростання Філянського як тонкого лірика, посилення в його творчості патріотично-громадських мотивів. Як поет Микола Філянський у своїй мистецькій палітрі поєднав надбання української класичної поезії з новітніми пошуками в галузі форми. Він виявив глибину духовного світу свого героя, щирість і красу його почуттів, змалював проникливі картини рідної природи.

В журналі «Знання» в 1927-1931 роках  з’явилось близько 20 його науково - популярних статей. А в журналі «Червоний шлях» друкуються його вірші «Асканія -Нова», «Геній волі», «Образи», «Співай же, серце» та інші.

Новими яскравими враженнями була сповнена участь М.Г.Філянського у Дніпрельстанівській експедиції. Глибокі історичні традиції Півдня України, його індустріальний розвиток надихнули в 1927 р. Миколу Григоровича на створення поеми «Асканія – Нова», написання цікавої краєзнавчої розвідки «Від порогів до моря».

Не можна не помітити в ній і зв’язку між стилем цього нарису і поетичного циклу «В пилу сандалів», що ввійшов до третьої збірки поета «Цілую землю» (1928). Такі вірші, як «Сім день», «Над порогами» були «дорожніми етюдами», що виникли під час цієї подорожі.

Сценарій творчого вечора-портрета М.Філянського «Така вже в поета доля:

боліть чужим і власним болем»

Звучить музика Нікколо Паганіні

Ведучий. Село Попівка, оточене з трьох сторін лісом, помережане ставками з замріяними вербами, славне своїми людьми як тими, що все життя не полишали його, так і тими, кого розкидала доля по всьому світу.

Саме в Попівці побачив світ і Микола Григорович Філянський – літератор, художник, невтомний шукач природних скарбів. Більшу частину свого життя поет провів за межами Попівки. Можливо саме тому в пам’яті зберіг і оспівав красу рідного краю.

Читач. Вірш М.Філянського «І рідний гай, і рідний лан…»

Ведучий. Природа щедро наділила Миколу Григоровича талантами. Нам ще належить глибоко і всебічно розібратися в його багатогранній творчій спадщині, віддати належне людині, чия доля і особиста трагедія нерозривно пов’язані з Україною, Полтавщиною, і Миргородщиною.

Бібліотекар. (Розповідає про творчий і життєвий шлях поета).

Ведучий. Як бачимо, Микола Григорович прожив бурхливе, багате, трудове життя і, здавалося б, поезія для нього – заняття тільки принагідне, але саме у мистецтві слова судилося йому сказати про найсокровенніше, узагальнити зміст усього життя.

 Пори року на тлі української природи стали дорогоцінним матеріалом для його календарної творчості. Дуб і явір, калина і барвінок стають емблемами в його поезії. Збірка «Календаріум» стала чи не найкращою в його творчості

Читець. (Читає вірш із збірки «Календаріум).

Ведучий. Образи бандури, релі часто зустрічаються у віршах Миколи Філянського. Він і сам добре грав на скрипці, гітарі, релі, знав багато різних пісень і добре співав. Поет визнавав велику силу української пісні: «Вона одна –на крилах! Вона … і в душу ввірветься, і в серці продзвенить!». Поет вмерти хотів би під «рель і ніжних кобз ридання» та звуки рідного слова.

Тож давайте послухаємо разом віночок українських пісень.

 (Звучать українські пісні у виконанні сільських аматорів)

Ведучий. Безцінна спадщина Миколи Філянського стала джерелом натхнення і мудрості, до якого долучаються все нові і нові покоління поетів, художників, музикантів і співаків. Повниться  талантами і сьогоднішня Миргородщина. То ж на сьогоднішнє свято ми запросили поетів-початківців і просимо їх прочитати свої вірші.

            (Виступи поетів-аматорів).

Ведучий. Перед нами поет, який точно відчуває світ. Його творчість натурально вписується у спільний комплекс української поезії початку двадцятого століття. І саме на початку ХХ століття виходять його перші поетичні збірки. Це в 1906 році «Лірика» і в 1911 році «Календаріум».

Також у цей період він друкується в таких виданнях як «Літературно-науковий вісник», «Досвітні огні», «Промені», «Шлях» та інших.

            У 1918-1920 –х роках поет готував до видання кілька книг нових творів, але вони не вийшли. І лише в 1928 році виходить дві його книги «Від порогів до моря», де зібраний матеріал історичного, культурного і господарського значення, і збірка поезій «Цілую землю». І хоч, поет в 1959 році був реабілітований, книги його не виходили аж до 1988 року.

            Саме цього року  серії «Бібліотека поета» вийшла збірка М.Філянського «Поезії», куди ввійшли всі твори, що збереглися в архівах. Передню статтю про життя та творчість поета написав Валерій Шевчук. Тут також вміщено багато світлин з життя поета.

            (Огляд матеріалів, представлених на перегляді літератури «Час над ним невладний»)

_________________________________________________________________

Леонід Тома

(7 квітня 1950 - )

Поезія моя перша й остання пристань

Народився Леонід Васильович 7 квітня 1950 року в селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області. Знаними і шанованими людьми в селі були батьки поета: Василь Якович – вчитель німецької мови, яку він викладав у середній школі та школі – інтернат і мама, Євдокія Миколаївна, вчитель математики Великосорочинської середньої школи.

Вірші Леонід Тома почав писати ще у шкільні роки, бо жив і навчався у селі, оповитому генієм великого Гоголя. Його перші публікації були на сторінках шкільних газет та періодичної преси району.

У 1967 році Леонід з золотою медаллю закінчує  середню школу у рідному селі і вступає до Харківського державного університету на філологічний факультет. Поетичний дар Л.Томи  ще більше розвинувся під час навчання у Харкові, відомому своїми багатими літературними традиціями.

В 1972 році Леонід Васильович закінчує вищий учбовий заклад одержавши диплом вчителя української мови та літератури і починає свій трудовий шлях кореспондентом багатотиражки «Заводська правда» харківського заводу «Серп і молот»

У 1973 році у колективному збірнику «Акорди життя» з’явились його публікації, а в 1976 році виходить перша збірка поетичних творів Л.Томи під назвою «Ранок», яка відразу привернула увагу читачів.

Услід за першою виходять нові поетичні збірки: «Поклик зорі» (1982), «Таємниця дороги» (1986), «Народження істини» (1988), «Дві природи» (1990), «Терен і лавр» (2004), «Преображення» (2004), «Вибране» (2008). Поетичні твори Леоніда Васильовича друкували журнали «Україна», «Дніпро», «Київ», «Вітчизна», «Березіль», «Літературна Україна». В цих же виданнях виходили статті критичного, літературознавчого, історичного плану. Поетичні твори митця друкувалися в антологіях «80 українських поетів» (румунською мовою), «Два міста» (німецькою мовою), російською у журналах «Дон», «Аврора»

Працював журналістом газети «Вечірній Харків», старшим редактором Харківського телебачення, заступником головного редактора журналу «Березіль», літературним редактором Харківського академічного драмтеатру ім.. Т. Шевченка, завідуючим літературною частиною Запорізького академічного драмтеатру, головним редактором Центру Леся Курбаса. У 1986 році став першим головою Харківського культурологічного товариства «Спадщина», діяльність якого становить важливий період національного відродження на Харківщині.

У творчому доробку поета дванадцять книг поезії і прози, драматичних творів. Його п’єси «Нестор Махно» і «Собор» були представлені на сценах Київського театру імені Івана Франка, харківського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка та Запорізького драмтеатру ім. Магара. Леонід Тома виступив як автор сценарію та драматург ландшафтної вистави «Тарас Бульба» за однойменним твором М.В.Гоголя, що була поставлена 2006 року на Хортиці, а вже 2007 року ця робота була представлена на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. У 2008 році Л.В.Тома виступив як кіносценарист телевізійного художнього фільму «Дума про Тараса Бульбу». Його перу належать переклади більш ніж 20 п’єс з російської та польської мов.

Л.Тома є лауреатом театральної премії Гран Прі «Січеславна» та премії «Золотий лев» у Польщі.

Лауреат Республіканської премії ім. Василя Мисика. Член Спілки письменників України з 1983 р.

Леонід Васильович не пориває зв’язків з гоголівським краєм. Особливе місце у душі й творчості поета займають рідні Великі Сорочинці. В творчій біографії Л.Томи історичний нарис «Великі Сорочинці» з фотоілюстраціями миргородського фотохудожника С.І. Міненка (Київ, «Митець», 1995 р.), буклет «Сорочинський ярмарок»з художнім оформленням миргородського художника А.М. Кривобоченка (Київ, «Поліграф книга», 1995 р.), літературно – художнє видання «Сорочинський зодіак» (2008 р.). До 200- річного ювілею неперевершеного майстра художнього слова, Миколи Васильовича Гоголя. Л. Тома підготував художньо – публіцистичні книги  із серії «Знамениті українці» - «Микола Гоголь», «Данило Апостол», «Володимир Вернадський»

Зараз на творчій роботі. Живе в Харкові.

Миргородщина гордиться своїми талановитими земляками, у плеяді талановитих майстрів літературного слова – самобутній поет і драматург Леонід Тома, тож жителі села Великі Сорочинці частенько шанують свого земляка, так і цього разу відбулася творча зустріч з письменником, яку організували і провели працівники центральної районної бібліотеки, спільно з літературно-меморіальним музеєм ім.. М.В.Гоголя, сільським та районним будинками культури, Великосорочинською ЗОШ І-ІІІ ст..

Сценарій

свята – вшанування поета – земляка Леоніда Томи

«Поезія моя перша й остання пристань»

Місце проведення: Великі Сорочинці

( Оформлення: святково прибраний зал, на передньому плані розміщений перегляд літератури «Його поезія – то справжній промінь світла»)

( Перед початком свята звучить пісня про рідний край)

Ведуча:   Мила моя Миргородщина!  Жодного сумніву не  маю в тому, що ти – один із мальовничих куточків України, де повітря наповнене вишневим та медовим ароматом, яблуневим нектаром, заколисане тихими ясними зорями.

Ведучий:   Так, Миргородщина – то моя рідна земля, квітуча і співуча, талановита  і прекрасна. Прекрасна своїми чудовими краєвидами, затишними селами, щедрими і щирими людьми.

Ведуча:    А ще моя рідна Миргородщина славиться літературними надбаннями, які посідають одне з чільних місць на літературній карті України.

Ведучий: А Батьківщиною багатьох видатних  письменників, які стали гордістю рідного краю, - є село Великі сорочинці, саме сорочинська земля виплекала генія світової літератури Миколу Васильовича Гоголя.

Ведуча: Вона ж подарувала нам Олеся Донченка,  Миколу Ковтуна, Віру Казидуб (Кулик), Зінаїду Кундіренко, Петра Тетянко, Миколу Сулиму.

Ведучий: А які високі почуття до рідного краю оспівані у творчості поета-лірика, драматурга, сатирика Володимира Самійленка, та поета – лірика Якова Шутька, Бориса Янкова, Павла Дудницького, Надії Кир’ян.

Ведуча: А скільки зробила для активізації миргородського літературного життя поетеса Надія Василівна Скобелєва – Сологуб.

Ведучий: Серед великої плеяди митців, яких Великі Сорочинці подарували світу одне з чільних місць належить неперевершеному поетові – драматургу Леоніду Васильовичу Томі, ювілей якого ми сьогодні відзначаємо!

 ( запрошуємо на сцену)

( Звучить пісня________________________

Ведуча:  Його творчість зігріває серця відданих читачів, надихає на добрі і корисні справи. Своєю творчістю він прославляє наш Миргородський край! Своєю творчістю утверджує добро, чистоту почуттів, віру в прийдешній день.

Ведучий: Поезія – завжди загадка і завжди несподіванка. Нікого не лишає байдужим довірлива відвертість, душевна прямота, образна свіжість. Такий він – наш земляк Леонід Тома.

Ведуча:  І це справді так, він поет села і міста, бо родом із гоголівських Великих Сорочинець. Про життєвий та творчий шлях поета Вам розповість директор  літературно – меморіального музею  Миколи Васильовича Гоголя

Валентина Данилівна Міщенко.

( йде розповідь______________________)

Ведучий: Сьогодні на наше свято зібралися Ваші земляки, друзі, рідні, знайомі,   шанувальники вашого таланту, високого поетичного слова, любителі поезії.

Ведуча: Поезія – це голос душі людської – це велике диво, що створене людиною, що допомагає  Їй  і навіть рятує. А Леонід Васильович закоханий у поезію.

( Після його виступу звучить вірш « Вчителі» у виконанні провідного бібліотекаря центральної районної бібліотеки Ігольніциної Л. А.)

Ведуча: Щасливий той, кому Бог подарував Учителя. Так саме Учителя – із великої літери. Який розкрив перед Вами велич рідної мови, горду і нескорену її долю, прищепив палку любов до літератури.

Ведучий: На все життя Леонід Тома запам’ятав їх науку. Вона в його житті, в його серці, вона в кожній його клітинці. Сьогодні на нашому святі присутня   вчителька, Шаповал Ольга Степанівна, яка розпочинала навчатися у вашого батька,   Учителя з великої літери, Василя Яковича, тож надаємо їй слово.

( йде виступ___________________)

Ведуча: Леонід Васильович живе в Харкові, але дедалі частіше повертається до свого рідного села, до Миргорода, де в нього є чимало друзів, знайомих, однокласників. І сьогодні на ваше свято завітав Ваш друг, однокласник.

(йде виступ)

Ведучий:    Коли село моє умиє теплий дощ,

                     І вечір м’яко помалює тіні –

                     Засвітить Псел феєрію вогнів

                     На греблі синій…

                     Усе журюсь – художника нема,

                    Котрий побачить світ в його краплині.

Ведуча: Саме такого художника поталанило зустріти в своєму житті Леонідові   Васильовичу. Ось уже майже чотири десятиліття триває міцна дружба двох творчих особистостей – поета Леоніда Томи і живописця Віктора Михайловича Брикульця.

Ведучий: Їх обох єднає тонке відчуття прекрасного, близькість творчого світобачення. Леонід Васильович чимало віршів присвятив своєму старшому другові. Ось один із них для Вас прочитає провідний бібліотекар центральної районної  бібліотеки Людмила Ігольніцина.

( звучить  вірш « сонет – 75»)

Ведуча: Братні музи – поезія і малярське мистецтво – взаємно збагатили одна одну завдяки творчій співдружності. Тож сьогодні вони знову поруч. Зустрічайте, вас вітає ваш друг  талановитий художник Віктор Михайлович Брикулець. 

( йде виступ_______________________)

Ведучий:  Безмежне літературне поле Миргородщини. Невичерпна наснага тих, хто сіє художнє слово. Наше щастя, що ми маємо ціле гроно унікальних літераторів, котрі своїм словом піднеслися над співучим Миргородським краєм.

Ведуча:  Сьогодні я з великим задоволення надаю слово Вашій колезі по перу, шанувальниці Вашого таланту Надії Василівні Скобелєвій – Сологуб. Будь ласка Вам слово.

( йде виступ_____________________)

Ведучий:     Вже 60.  Та варто - таки жити

                      І чашу золоту до дна допить.

                      І соком стиглим у плодах бродити –

                      Надіятись, і вірити, й любить!»

Ведуча:  Леоніде Васильовичу, Ви, звичайно, відразу пізнали, хто присвятив вам ці чудові рядки. Так, це вона поетеса здатна читати серцем « зойк чужих зірниць» і «розповісти нам сонячну науку». Вона не могла не приїхати сьогодні на ваше свято і не привітати Вас. Тож слово надається Миргородській поетесі і просто жінці незвичайної краси Наталії Никифорівні Харасайло.

(йде виступ__________________________)

Ведучий: Здавна славиться своїми   пісенними талантами миргородська земля. А без поезії, яка ж пісня? Тому на ваше свято сьогодні завітали самобутні артисти Миргородщини, співаки з гоголівського краю  самі «Жабокрюківські дядьки» під керівництвом Заслуженого працівника культури Троцака Михайла Леонтійовича. Зустрічайте!

( йде виступ____________________

(«Жабокрюківські дядьки» вітають свого земляка)

Ведуча: Михайло Леонтійович Троцак пише музику на власні вірші, на вірші наших миргородських поетів, а сьогодні він вітає Вас піснею_____________________

Ведучий:   «Благословенна миргородська сторона

                      Багата на славетні імена….

                      Я перед ними голову схиляю,

                     Як можу, то їх так і прославляю»

Ведуча:  Так, дійсно Миргородщина славна своїми талантами, сьогодні у нас в гостях авторка понад 400 досліджень наукових, науково-популярних та публіцистичних статей, авторка історико – краєзнавчих та літературних праць:«Миргородська старовина», «Козацькі місця на Миргородщині», «Сорочинський Свято - Михайлівський монастир», «Миргородський музей Давида Гурамішвілі», «Грузини в Україні. Шляхами Давида Гурамішвілі». Авторка статті «Миргородські стежки Леоніда Томи». Людмила Олександрівна Розсоха. Будь ласка, Вам слово.

( йде виступ_______________________)

Ведучий: Свій ювілей Леонід Васильович Тома зустрічає у невтомній праці і творчих пошуках, багато друкується і ось нещодавно вийшли з друку його нові збірки з якими  присутніх познайомить провідний бібліотекар районної бібліотеки  Людмила Ігольніцина

(йде розповідь__________________)

Ведуча: Сьогодні на свято завітало багато гостей – це:

- Секретар Національної Спілки Письменників України: Василь Скляр;

-  Голова Харківської спілки письменників – Іван Перепиляк;

- Заступник директора літературного музею міста Харкова – Анатолій Перерва;

- Критик, письменник, публіцист – Валерій Дяченко.

Все це свідчить про те, що Вас цінують і поважають. А до слова я запрошую Секретаря Національної Спілки письменників України Василя Скляра.

(йде виступ__________________)

Ведучий: Свято шанує мистецькі традиції рідного краю сучасне покоління Харківських письменників. Бо сила таланту й любові творить справжнє диво – той величезний священний Храм Слова, що очищає людську душу, відкриває для неї нові , високі горизонти. А об’єднує всі поетичні таланти Голова Харківської Спілки Письменників Іван Перепиляк. Будь ласка Вам слово

(йде виступ___________________________)

Ведуча:   « Так слід у слід, крило в крило

                    Ідем… од всіх людей і вічно до людей,

                   Які од віку світ любити прагнуть»

Такі слова можна з правом віднести заступника директора літературного музею м. Харкова  Анатолія Перерви, який зберігає і доносить до людей  наше духовне багатство. Я з задоволення запрошую до слова Вас, пане, Анатолію.

(йде виступ_______________)

Ведучий: Друзі – це ті люди, яких об’єднують спільні інтереси. А скільки спільного у  Леоніда Томи та письменника, критика , публіциста і просто друга - Валерія Дяченко. Сьогодні він з нами на Вашому святі, тож будь-ласка Вам слово.

(йде виступ______________)

Ведуча:  Миргородська земля.. така здавалося б, як і всюди. Але  родилися на цій землі рукотворні дива, розсипалась дума і легенда, казка і пісня.

Ведучий:  А які у нас красиві зоряні ночі,  чудові світанки, про  це і   писав Леонід Тома у своєму вірші «На зоряних плаях». А з якою любов’ю цю пісню виконують  наш золотий дует: Заслужений працівник культури України Володимир Подоляка, та кореспондент Миргородського міського радіо Ганна Дяченко, послухайте !

( виконується пісня на слова Л. Томи «На зоряних плаях»)

Ведуча:  Леонід Васильович переклав українською мовою більше 30 п’єс російських та польських авторів, в основному для Харківського драматичного театру.

Ведучий:  Наш краянин – автор багатьох статей про знаних письменників. Його плідна праця гідно відзначена.

Ведуча: Він член Національної Спілки письменників України, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Василя Мисика.

Ведучий: Талант Леоніда Васильовича Томи різнобічний – він автор багатьох сценаріїв ювілейних свят,  автор сценарію та драматург ландшафтної вистави «Тарас Бульба».

Ведуча: А в 2008 році Леонід Тома виступив як кіносценарист телевізійного художнього фільму «Дума про Тараса Бульбу», уривок якого ми зараз переглянемо.

(демонстрація невеликого уривку із фільму «Дума про Тараса Бульбу»)

Ведучий: У доробку Леоніда Томи більше 10 поетичних збірок. Зроблено чимало. Але  ми знаємо, що Леонід Васильович неспокійної вдачі і ніколи не зупиняється на досягнутому. Планами на майбутнє, над чим працюєте зараз ми просимо розповісти Вас, Леоніде Васильовичу

(йде розповідь______________________)

Ведуча; Ми знаємо, що Ви дуже любите українську народну пісню. У звуках народних пісень вимальовується краса рідного краю, бринить щирість високого почуття, так як і у Ваших віршах. Адже нитка вашої творчості та народної пісні так схожа. Тому сьогодні Вам дарують Українську народну пісню.

( звучить пісня_________

Ведучий: Ми щасливі  з того , що можемо торкнутися срібних струн прекрасної поезії написаних нашим земляком.

Ведуча: Тож, хай квітує Миргородщина. Хай молодить наш край красуня весна, хай надихає Вас на нові вірші, хай примножується духовне  багатство народу, щоб ми були справжніми людьми, гідними свого часу і своєї України!

(Звучить пісня_____________________

учасники дарують квіти, автор підписує автографи.

                               

          Сценарій підготувала:

          директор ЦБС Ніна Бер’якіна
18.06.2013

______________________________________________________________________________

 Віктор Григорович Безорудько

 (16.02.1913 - 10.07.1985)

«Його творча муза заговорила пізно,

але молодо і дзвінко».

       Ім’я Віктора Григоровича Безорудька, українського сатирика і гумориста, в 60 - 70-х роках було досить відоме на Полтавщині і в Україні. Він прийшов у літературу вже в немолоді роки, прийшов з журналістики, з редакції районної газети «Червона Лубенщина», якій віддав чверть століття, працюючи в ній як фейлетоніст, нарисовець, репортер. Тут же він зростав  як талановитий гуморист, фантаст і врешті романіст. Його твори користувалися в читачів неабияким авторитетом.  
      В. Г. Безорудько народився  у селі Хомутець на Миргородщині. 1923 року батьки стали мешканцями Лубен. Тут і минуло все життя письменника. Після закінчення семирічки юнак працював у ливарному цеху відомого заводу «Комунар». Звідси поїхав він до Харкова навчатися в поліграфічному інституті (1929 - 1931). 1933 року стає співробітником «Червоної Лубенщини», де й з’являються його перші художні твори, зокрема фейлетони, підписані псевдонімом Віктор Толстоєвський.
     Аж у 1955 році оповідання В. Безорудька вийшли на шпальти обласної газети «Зоря Полтавщини» й одразу коло його читачів поширшало. Наступного року твори талановитого гумориста з Лубен з’явилися на сторінках київського «Перця» і московського «Крокодила». Так письменник підійшов до першої збірки оповідань «Онопрій Мінімум», яка вийшла 1957 року. Окрилений успіхом і вже як член Спілки письменників України (прийнятий 1958), Віктор Григорович ще з більшою серйозністю продовжує працю, розширюючи коло тем і вдосконалюючи майстерність. Одна за одною виходять його книги «Феномен» (1959), «Гуморески» (1961), «Перше побачення» (кіноповість, 1962), «Солом’яний капелюх» (1964), «Рятуйся, хто може!» (1964), «Три мушкетери з Сухих Млинців» (1965), пригодницький роман «Привид Чорного острова» (1975). 1966 року в журналі «Дніпро»

В. Безорудько опублікував сатирично - фантастичний роман «Нейтрино залишається в серці» (окреме видання - 1968).
      Гумористична творчість В. Безорудька присвячена відображенню життя людей того часу, в який жив письменник. Він показав своїх сучасників з їх добрими і негативними рисами, висміював певні побутові явища, які, з погляду письменника, вимагали, щоб їх викорінювали.   Крім згаданих творів, можна назвати ще повісті «Ти мене любиш, Яшо?» (1972) і «Покажіть Тимошеві Венеру» (1983).
      За сценарієм «Перший хлопець» (опрацьованим спільно з письменником Петром Лубенським) 1963 року було знято однойменну кінокомедію на студії ім. Довженка.

      Кращі твори В. Безорудька виходили в перекладі російською, білоруською, литовською, болгарською, сербохорватською мовами. За кордоном України був у письменника теж вдячний читач.

     Віктор Безорудько брав участь у громадському і культурному  житті свого міста, надавав допомогу початкуючим літераторам.
Помер на 73-му році життя в Лубнах.

Вшановуючи пам᾽ять земляка працівники центральної районної бібліотеки , спільно з Хомутецькою сільською бібліотекою, Хомутецьким будинком культури, та студентами ветзоотехнікуму провели краєзнавче свято  «Майстер сміху» та організували виставку – персоналію «І душевний, і талановитий».

Сценарій

літературної години

«Майстер сміху»

до 100 річчя від дня народження В. Безорудька.

Місце проведення с. Хомутець

Дата проведення лютий 2013 р.

(святково прибраний зал, на сцені портрет В. Безорудька і книжкова виставка - персоналія про його життя та творчість «І душевний, і талановитий»

І ВЕД.  Світ сміху – це особливий світ. Світ у якому ваші очі, затуманені сльозами і горем, несподівано починають сміятися. Тобі, як кажуть у народі, не до сміху, а ти смієшся. Смієшся щоб жити. Смієшся, щоб твої вороги плакали.

ІІ ВЕД.  Коли я думаю про наш Український народ, його багато страждальну історію, його добру душу, його ліричність, то гадаю, він вижив, незважаючи ні на які історичні лихоліття, саме тому, що сміявся. _______(звучить вірш  Миколи Карпенка «Вишневий сміх»)

І ВЕД.  Якось в Ірпінському будинку творчості Олександр Іванович Ковінька з патріотичною гордістю сказав, що на Полтавщині налічується 80 письменників – гумористів.

ІІ ВЕД.  Вісімдесят! Це ж тільки ті, яких пощастило виявити, котрі пишуть. А скільки тих, що ніколи й за ручку не бралися, а потішають земляків своїми гострими жартами та дотепами.

І ВЕД.  Можна сміливо твердити, що після вирощування пшениці та буряків найпоширеніша «галузь» на Полтавщині це – гумор з сатирою в парі.

ІІ ВЕД.  Спадкоємцем славетних земляків своїх є, і Віктор Безорудько. Не порушуючи традицій, він увійшов у нашу літературу скромно, але впевнено та надійно.

І ВЕД.  Народився Віктор Григорович Безорудько

 16 лютого 1913 року в с. Хомутець в сім’ї мірошника. А з 1923 року батьки його стали мешканцями Лубен.

ІІ ВЕД.  Після закінчення школи працює у ливарному цеху заводу «Комунар», а з 1929 по 1931роки навчається в Харківському поліграфічному інституті. 1933 року стає співробітником газети «Червона Лубенщина», де з’являються його перші художні твори, зокрема фейлетони, які він підписував псевдонімом Віктор Толстовський.

І ВЕД.  Ось як говорив сам Віктор Григорович про початок своєї гумористичної кар’єри:

ІІ ВЕД.  «Як розпочав я працювати в «Червоній Лубенщині», то що й як не напишу, редактор каже «Добре» - і в корзину. Нарешті настрочив я фейлетона, поклав редактору на стіл і пішов ловити рибу. Все одно, думаю, перекваліфіковуватись на кербуда. Аж гульк: наступного дня розкриваю газету, дивлюсь - мій фейлетон. Звідси все й почалося.  _______ (звучать уривки з фейлетону у виконанні місцевого поета гумориста)

І ВЕД.  Але шпальти газети стали для автора тісні. І скоро не було вже майже жодного журналу чи часопису, де б не з’являлося його ім’я, російський «Крокодил», «Огонек», українські «Перець», «Україна» та інші.

ІІ ВЕД.  Перша книга фейлетонів та гуморесок, яка називалась, «Онопрій Мінімум» вийшла в 1957 році, коли письменнику було 44 роки.

І ВЕД.  Хто ж літературні герої сатирика Віктора Безорудька? Це ті ж старі наші знайомі, з якими ми вже зустрічалися на сторінках творів його  соратників. Ось вони: шахраї, симулянти, спекулянти, дурисвіти, пройдисвіти, злодії, користолюбці і міщани. Зараз пропонуємо вам декілька гуморесок _________(звучать гуморески Віктора Безорудька )

ІІ ВЕД.  Окрилений успіхом і вже як член Спілки письменників України (прийняли в 1958 році) Віктор Григорович ще з більшою серйозністю продовжує працю, розширюючи коло тем і вдосконалюючи майстерність. Одна за одною виходять його книги.

І ВЕД.  «Феномен» 1959 р. «Гуморески» 1961р., «Солом’яний капелюх» 1964 р., «Рятуйся хто може»

1964 р., «Три мушкетери з Сухих Млинців» 1975 р. 1966 році в журналі «Дніпро» Віктор Безорудько опублікував сатирично – фантастичний роман «Нейтрино залишиться в серці» окреме видання 1968 року.

ІІ Вед.  «Нейтрино залишається в серці» автор зве цей роман сатирично – фантастичним, проте персонажі його мають цілком реальну життєву основу. Всі герої в ній позитивні , злегка шаржовані, від чого вони стають тільки привабливішими. Головний герой роману завідувач відділу кадрів інституту Чубарик. Це – закостенілий бюрократ, не людина а робот, основне для нього не сама людина, а «бамажка» в її характеристиці.

І ВЕД.  Повість «Перше побачення» вийшла з друку в 1962 році. За цією повістю разом з письменником Петром Лубенським був написаний сценарій кінокомедії «Перший хлопець». Фільм поставив нині знаменитий, а тоді початкуючий кінорежисер Сергій Параджанов на кіностудії ім.. Довженка. І мрія «встругати»  щось таке щоб розсмішити мільйони, збулася. За даними кінопрокату фільм переглянуло 13 мільйонів глядачів._____(переглядають кадри з фільму)

ІІ ВЕД.  Із кожною своєю книгою, Віктор Безорудько піднімався на новий творчий виток. Багато дала йому багаторічна дружба з письменниками Олесем Донченком, Остапом Вишнею, Володимиром Маликом, Петром Лубенським, поетесою Надією Хоменко.

І ВЕД.  Разом вони любили рибалити, відпочивати, працювати, любили українську народну жартівливу пісню. Пропонуємо вам послухати кілька пісень _______(звучать українські жартівливі пісні)

ІІ ВЕД.  Пером гумориста водила любов до людей і бажання втішити й лікувати людей сміхом. А його персонажі однакові по суті навіть й у наш час. За кордоном у письменника був теж вдячний читач. Кращі твори Віктора Безорудька виходили в перекладі російською, білоруською, литовською, болгарською, сербохорватською мовами.

І ВЕД.  Помер гуморист в 1985 р. на 73 році життя після тяжкої невиліковної хвороби. Похований в місті Лубни де працював і жив все своє життя.

ІІ ВЕД.  Ось і закінчилась наша коротка літературна зустріч  з земляком, гумористом, який народився в

с. Хомутець. А ми сподіваємось, що в такому прекрасному, багатому на таланти краї народиться ще не один письменник, поет, гуморист.

Сценарій підготувала, директор  Миргородської ЦБС  Ніна Бер’якіна

  17.06.2013

____________________________________________________

Василь Васильович Капніст – наш великий земляк!

«Сей Капнист глыбою покрылся,
Друг Муз, друг Родины он был,
Отраду в том лишь находил,
Что ей, как мог, служа трудился»

       23 лютого виповнилося 255 років від дня народження видатного поета і драматурга, просвітителя, поборника свободи народу, відновлення козацьких вольностей Василя Васильовича Капніста. Його творчість живилась ідеями боротьби з деспотизмом і кріпацтвом, чутливо відгукувалася на запити національного культурного життя.

       Василь Васильович Капніст народився 23 лютого 1758 року в с. Велика Обухівка, в родині багатого українського поміщика. Родина Капністів походила від роду венеціанського дворянина Василя Петровича Капніста – грека за національністю, який вступив на службу до російського війська під час Прусського походу (1711) Петра І. Був миргородським полковником (1737-1750), потім бригадиром російської армії. Він брав участь і в Семилітній війні 1756-63 рр., де й загинув у бою під Грос - Єгерсдорфом ще на початку війни. Наймолодший Василь народився вже після загибелі Василя Петровича.

       З тринадцяти років (1770-1775) В. В.Капніст служив капралом лейб - гвардії Ізмайловського полку в Петербурзі й дослужився до гвардії підпоручика.Там він познайомився з Г. Державіним, відомим російським поетом, а невдовзі ввійшов у гурток, який гуртувався навколо маститого поета. Величезний вплив на поета справила  творчість українського поета й філософа Григорія Сковороди. Свою першу оду В.Капніст написав у 1775 році, французькою мовою. Друкуватися почав у журналі «Санк - Петербургский вестник» з 1780 р. Його перший віршований твір «Сатира первая», («Сатира первая и последняя») приніс йому популярність, у ньому чітко відбивалися помірковано-просвітницькі ідеали молодого поета.

       В. Капніст писав оди, елегії, анакреонтичні (легкі, грайливі, ліричні) вірші. Багато віршів поета відображають побут тодішньої України. Вірші Капніста мають свою ауру, вони випромінюють тепло, світло, душевність. Поряд із цим вони свідчать про те, що їхній творець – поет- громадянин, патріот.. Він оспівав багатство природи рідного краю («Обухівка», «В пам’ять береста» та ін.). Написав і вірш на честь Полтавської битви. Поезія Капніста була пов’язана з передромантичними літературними течіями й зіграла помітну роль в розвитку літератури допушкінської доби.

       Найважливіший і єдиний драматичний твір Василя Капніста це – віршована комедія «Ябеда» (1793-98), в якій він нещадно викривав судові зловживання і бюрократизм як типові явища російського самодержавства.

       Капніст у своїх віршах зачіпає такі питання суспільного життя, які не втратили актуальності й сьогодні. Вся творчість поета – це чудовий приклад служіння Батьківщині поетичним словом.

       Бог відміряв поетові змістовні 65 років. Василь Капніст якось застудився й невдовзі, 8 листопада 1823 року, помер в оточенні численної родини та був похований на родинному обійсті в с. В.Обухівка.

Пам’ять про славетний рід Капністів завжди в серцях вдячних миргородців. У 1958 р. з нагоди 200-річчя від дня народження письменника на місці будинку Капністів встановлено гранітну стелу, відкрито меморіальну дошку на фасаді Будинку культури. На території парку збереглися могили В. В. Капніста та його батька В. П. Капніста (Василь Петрович Капніст (р. н. невід.—1757).

       А  250-річчя з дня народження нашого видатного земляка, поета, драматурга Василя Капніста  миргородціі відзначили відкриттям пам’ятника на його батьківщині в вашому селі.

 23 лютого в родинному парку Капністів працівники центральної районної бібліотеки, спільно з працівниками районного будинку культури за участю представників органів місцевої влади, самоврядування, виконавчої влади, освіти, громадських організацій та засобів масової інформації вшанували пам᾽ять великого земляка і провели годину пам᾽яті «Муж доблестьми превознесенной!»

 В цей лютневий день постать Василя Капніста об᾽єднала людей різних поглядів та віку. Він постає перед нами як справжній патріот, чесна, порядна людина. І знайомство з життям та творчим шляхом Капніста – поета допомогає  нам знайти відповіді на  окремі актуальні питання сьогодення, навчить любити Батьківщину, свій народ, його культуру.

Легенди династії Капністів

                                           «... достойними   своїх  дідів

                                                 виростають  онуки  і  правнуки.»

І.П.Котляревський

                                                                         

             

              Миргородський  край   як  один  з   центральних   в історичній  Полтавщині   віддавна   знаний  і   славиться   особистостями   та окремими  родинами, які   складали   цвіт   нації. Серед   них – одна   з найвідоміших   старовинних   українських   родин   Капністів. Капністи

(Капніссіси, Капніссі) – це ціла епоха   людей легендарних, сміливих, рішучих, з бунтарською жилкою і з    розвиненим почуттям справедливості, які сповна   виправдали   девіз, вписаний   в  сімейний  герб   «Sub  igne   immotus»  ( В   полум'ї    непохитні ).

              Рід  Капністів бере свій  початок   від православних   греків з   острова   Занте,  які  перебували    на    військовій   службі   у  венеціанських   дожів. Перші   відомі   нам   представники роду  - це полковник   венеціанської   служби   Петро   Капніссіс  ( близько   середини   XVII  ст.)  та   його   син   кавалер  Стомателло.

              В  1684  р.  Стомателло   Капніссіс    відзначився   в   битві   з турками   біля   острова  Левкада   (Санта – Мавра).  В  1702 р.  За військову   доблесть йому  та його   нащадкам    було даровано графський титул Венеціанської    республіки. Про   наступного   з Капніссісів  - Христофора   відомо  тільки, що   дружиною  його  булла Сикурі  Масто. Його   син   Петро   Капніссіс  продовжив  справу  діда  і  заповзято   боровся  з  турками. Незважаючи  на  заборону венеціанського  уряду, він  в  1711 р.  під  час   Прусського   походу   царя   Петра  І, озброїв  і сам   очолив   загін   добровольців, який рушив на допомогу російському   війську. Похід  скінчився  невдачею, і, передбачаючи  відповідну  реакцію  уряду, Петро, захопивши  з  собою 

десятирічного  сина, втік  під  протегування   російського   царя , але   до   Росії   не  доїхав  і  помер  у  дорозі. Малолітнього   Василя   всиновив  багатий  Ізюмський   сотник  Павлюк.

              Саме   від   Василя  Петровича  починається    родовід  українських  Капністів. Войовнича  пристрасть  пращурів, географічне положення    Слобожанщини   як   прикордоння,  де   постійно     відбувалися   військові  сутички   спонукають   В. Капніста  (так  він  почав  писати   своє  прізвище   на  новій    батьківщині)   шукати   долі   на    військовому  терені.  У  1736  і  1738  роках  він  бере   участь  у   Кримських  походах,  відзначається  у  битві  за  Очаків (1737)  та  у  Дніпровській   кампанії  (1738).  1737  року  Капніста   призначають   миргородським  полковником, у  його  віданні – задніпровські   рубежі     імперії. Він  будує  тут   фортеці , полює   на   степових   розбійників  -  гайдамаків. За  бойові  заслуги   Єлизавета   Петрівна   подарувала  йому   маєтності   на  Полтавщині, в  тому  числі  і  Обухівку. Далі  збіг  обставин   для   графа   склався   драматично. Він   стає   жертвою  доносу, який  обвинувачував   його   в  державній   зраді.  Капніст   був заарештований   полковником   Мироновим  і   доставлений   до   Києва.  Це  про  Василя  Петровича  народ створив  пісню  «Везуть  пана  Капнистенка  до  царської неволі»:

                             Коли   ж   тії   гайдамаки  та  такеє  чинять,

                           То  послали  Капнистого  -  нехай  їх   припинить !

                         Як   забили  Капнисту  в  тугії  скриниці

                           Пообрублювали   обіддя, повезли  на  спицях.                         

                           Ой  повезли  у  Київ, скоро  дали  знати                 

                            Ой   щоб   знали   Капнисту  благодарем  звати.

                           Ой  повезли  Капнистого  драбинчастим   возом,

                         Відтіль  їхав  пан  Капнистий  великим  обозом.     

Унікальну   змогу  ознайомитися  з  ходом  слідства  дає  нам легенда: 

                Десь  наприкінці  липня  1750  року   козак  Кольба  привіз  із  Салківського   форпосту  до  Київської  імперської  канцелярії  донос отамана  гайдамаків  на   Правобережжі  Якова  Нещадима, начебто миргородський   полковник   Василь   Капніст  задумав  державний переворот. На  підтвердження   додавався   лист   Капніста   від   28  лютого  того  ж  року  до  чигиринського  комісара  Рудницького з  явними   свідченнями  антигетьманської  (підготовка  отруєння) і, ширше, антиросійської  змови  (переговори  про  спільний  військовий виступ  із  польською  шляхтою  та  кримськими  мурзами). 

              Генерал – губернатор  негайно  доніс  Сенатові  і  незабаром отримав  наказ  створити  в  Києві  секретну  слідчу  комісію  під головуванням  самого  Леонтьєва, а  19  серпня -  і  імператорський указ   про   арешт   полковника   Капніста, значкових   товаришів  Байрака  і  Потапенка. Тим  часом  чутки  про  справу  Капніста  досягли    Запоріжжя   і   породили    різноманітні   безглузді   балачки, начебто  кошовий  отаман  Василь  Сич  зрадив, курінний  отаман  Передерій   перебуває  в  стосунках    з  Капністом  і  призначений  ним  у  полковники. Говорили  також,  що  козацькій   черні  кошовий  дозволяє  йти  грабувати  в  Польщу  поміщиків, «що  дозволяє  начебто  і  якийсь   «москаль», який  стоїть  під  Чорним  лісом, і  навіть  платить  за  це  гроші, і  що  взагалі  козаки  повинні   бути  озброєні  і  готові  до  першого  заклику, щоб  почати  якусь  справу.  Слідство  розросталося  як  снігова  грудка. І  21  серпня, згідно  з  наказом  з  Петербурга, на Задніпров'я   перекинули  п'ять  тисяч  війська. За  тиждень  відбувся  перший  допит  Капніста,  на  якому  той заперечував  свою  провину

              У  цей    час  сталася  важлива  подія. На  Задніпров'ї   миргородський  полковий  осавул  Тихон   Кальницький  почав  відходити від  російських  військ. Меткий  полковник  Миронов  тут  же   його заарештував, а  на  південь  було  перекинуто  додатково  два  ланд-міліцейські  полки. У  верхах  панувало  напруження – країна  стояла  на  порозі  нової  грандіозної  війни. Влада  спішно  шукала  спільників  Капніста, а  кошовий  Війська  Запорізького  нишпорив  степом  у пошуках  отамана  Якова  Нещадима, що  заварив  усю цю  кашу.

             Розшук  дав  абсолютно  несподівані  результати. 15  жовтня було  заарештовано  військового  товариша   В. Звенигородського, який  зізнався  в написанні  доносу. Фальшивий  лист  склав  священик  Антоній  Васильєв  з  м. Єреміївки, мідні  матриці  з  гравірованим підписом  Капніста  виготував художник  з  Києва   Дмитро  Васильєв

(Базилевич). Всіх  заарештували, а  примірник  матриці  відіслали імператриці. Наприкінці  1750  року  Капніста  звільнили  з-під  варти,  а  в  січні  1751-го  року  прийшов  імператорський  декрет  про  винагороду  потерпілого  Капніста  з  товаришами.

             Капніст  отримує  від  імператриці  Єлизавети   грошову  винагороду  в 1000 червінців  та  призначення   на  посаду  командуючого всіма  слобідськими   полками, а  також  чин  бригадира.

              Василь   Петрович  одружувався  двічі : перший  раз – на  грекині  Согден, друга  дружина, Софія  Андріївна  Дуніна – Борковська, поріднила  Капністів  з  вищою  українською  шляхтою – Апостолами, Дублінськими, Домонтовичами, Забілами, Лизогубами, Марковичами,

Скоропадськими. У  цьому  шлюбі  народилося четверо синів: Микола, Андрій, Петро  та   Василь. 19  серпня  1758  року    Василь Петрович  Капніст  загинув  у  сутичці  з  пруською  кавалерією під  час Семилітньої  війни   на   полі   битви   під    містечком  Грос – Егерсдорф. Родинна  легенда  свідчить :

              Тіло  полковника  в  страшному  кривавому  місиві   відшукати   не  вдалося. Знайшли  тільки  руку  зі   стиснутою  в  ній  зламаноюшаблею  і   впізнали  її   за   фамільним   перснем. Ці  останки   й поховали  в  Обухівці.

               Найвідоміший  з   Капністів,  Василь  Васильович, народився  через   півроку  після  смерті   батька (23 лютого  1758  р.)  Ще  одна  легенда  оповідає :

               Матір'ю   Василя  Васильовича  Капніста  була  не  дружина  його  батька -  Софія, а  вродлива  кримська  туркеня  Сальма. Вона так  побивалася  за  коханим  ворогом - полковником, що, народивши дитину, віддала  її  вдові Капніста, а сама  кинулася  зі  скелі в море.

               Дитинство  В.В. Капніста  минуло  в  Обухівці. Тринадцятилітнім, як  син  військового   героя, був зарахований капралом Ізмайлівського полку  у  Петербурзі. Згодом   він  переходить  до Предображенського  полку, де  за  три  роки  отримує  чин  підпоручика гвардії. У  цей  час   він  знайомиться з відомими    літераторами  Г.Державіним, І. Хемницером, М. Львовим. Тісні    дружні    стосунки  справили  значний  вплив  на  Капніста. У  1775 р.  вийшов  його  перший  твір -  ода  французькою   мовою  на  честь  перемоги над Туреччиною. У тому   ж  році  він  залишає   військову службу  з  наміром  повністю  присвятити   себе   літературній    діяльності.

               В. Капніст  писав  оди, елегії, анакреонтичні (легкі, грайливі, ліричні ) вірші. Багато  віршів  поета  відображають  побут  тодішньої України. Він   оспівав  багатство  природи  рідного  краю  («Обухівка», «В  пам'ять  береста»  та  ін.) Написав  і  вірш  на  честь  Полтавської битви. Були  в  нього  й  гострокритичні  твори. Так  у  своїй  «Оді  на  рабство» (1783)  він  різко  виступив  проти  закріпачення  українського

селянства. 

      Найважливіший  і  єдиний  драматичний  твір  В.В.  Капніста  - це   віршована  комедія  «Ябеда» (1798), в  якій  він  нещадно  викривав  судові  зловживання  і  бюрократизм   як  типові  явища  російського   самодержавства. П ’єса  була  поставлена  у  Кам’яному  театрі   в  Петербурзі  і  мала  значний  резонанс. Уряд  відреагував  швидко  й  заборонив  постановку.

              Василь Капніст  був  людиною  веселої  вдачі, душею  кампанії. 1781 року  він одружився  з Олександрою  Дьяковою, сестрою  дружини  Гавриїла   Державіна. Інша  сестра   Олександри  стала  дружиною  Михайла  Львова. Відповідно  до  легенди   це  було  так :

             Львов  просив  руки  і  серця  Марії  Дьякової, але  її  мати  відмовила   через  невеликі  статки  залицяльника. Капніст  же   мав повагу  й  довіру  в  родині  Дьякових. Тож  ніхто  й  не  підозрював, що  дорогою  на  бал  він  завезе  Марію  до  церкви, де  вже  чекали схвильований  наречений  Львов  і  готовий  до  вінчання  священик.

Правду  розкрили  аж  через  два  роки.

              З  моменту  виходу  у  відставку  Василь  Васильович   майже  постійно  живе  в  Обухівці, ненадовго  полишаючи  її  заради  столиць.

1782  року  його  обирають  маршалом   дворянства  Миргородського  повіту, а  через  три  роки  київське  шляхетство  запросило  його   на  виборну  посаду   губернського   маршала   дворянства.

              Він  брав  участь  в урочистій  зустрічі  імператриці Катерини ІІ під  час  її   подорожі  до  Криму   1787  року, виступав  з  вітальною  промовою  та  читав  нову  оду  «На  истребление  в  России звания  раба» – своєрідну  відповідь на  імператорський  указ  називати себе  у  чолобитних  «вірнопідданими»  замість  «раб». За  легендою :

               Саме  Василь  Капніст  запропонував  молодому художникові Володимиру  Боровиковському  розписати  в  Кременчуці  стіни  будинку, призначеного  для  прийому  імператриці . Розписи  мали  алегоричний  сюжет. Вони  були  виконані  надзвичайно  майстерно, і  тому  високо  поціновані  царственою  особою. Боровиковському було  запропоновано  їхати  учитися  до  Петербурга.

                Досі    залишається   утаємниченою   одна   зі   сторінок  суспільно – політичної  діяльності  В.В. Капніста -  так  звана  «місія  до Прусії». Про  деталі  дізнаємося  з  легенди :

                У  квітні  1791 р. до  пруського  кабінет – міністра  графа Герцберга  звернувся  з  листом, написаним  гарною  французькою  мовою, невідомий   йому  іноземний   дворянин, який  просив  про  невідкладну  аудієнцію  у  вельми  важливій  справі.

                Міністр  прийняв  автора  листа. Таємничий  дворянин представився  російським  надвірним  радником  і   урядовцем державних  фабрик  Капністом. Він  сказав, що  прибув  на  прохання своїх  земляків  з  України, або  Малоросії, які  доведені  до  розпачу  тиранією  російського  уряду, зокрема  князя  Потьомкіна. Вони  хотіли  б  знати, чи  можуть   в  разі  війни  Росії  з  Прусією  розраховувати  на підтримку  пруського  короля, якщо  спробують  «скинути російське  ярмо». Капніст  пояснив, що  йдеться  про  країну  колишніх запорозьких  козаків, у  яких  відібрано  всі  привілеї   і   яких  «поставлено  під  стопу  росіян».

              Як  справжній  дипломат  Герцберг  не  дав  якоїсь  певної відповіді. Він  заявив, що  справа  війни  Прусії  з  Росією  ще  не  вирішена  і  в  разі  війни  від  самих  українців  буде  залежати   яку  позицію  займе  щодо  них  Прусія. Герцберг  припускав, що  цей   дворянин  міг  бути   агентом  російського  уряду, направленим  для зондування  грунту  перед  війною. Втім  «приємна зовнішність  і  люб'язні  манери»  гостя  переконували  його, що  той щирий  у  своїх намірах.

              Фрідріх  Вільгельм ІІ   схвалив  позицію  свого  міністра  в  цій  справі. Але  загалом  не  виявив  інтересу  до  таємничого  емісара  та  його  пропозиції. По – перше, саме  в  ці  місяці  напруга  в  стосунках  між  Росією  і  Прусією  почала  спадати, й  перспектива війни  відсунулася. По - друге, король розраховував, що  Катерину ІІ невдовзі   змінить   на   російському   престолі   великий   князь  Павло  Петрович, відомий  своєю  схильністю  до  Прусії.. Нарешті, сам  кабінет – міністр  Герцберг, колишній  фаворит  короля, вже перестав  користуватися  його  прихильністю.Так чи  інакше, обидві

сторони  не  вважали  переговори  завершеними. Капніст  домовився  з  Герцбергом  про  те, що  зв'язковим  між  ними  може  бути  його  брат, який  подорожував  по  Європі.       

             В. Капніст   переклав  російською  «Слово  о  полку  Ігоревім».

Основна  його   заслуга   як  перекладача   полягає  в  тому, що  він висококваліфіковано  опрацював  цей  твір  з  урахуванням  історичних подробиць   походу  князя  Ігоря  та  науково  довів, що  «Слово...» -  не фальсифікація, як  твердили  тогочасні  літератори   та   історики,  а оригінальна  пам'ятка  нашої  літератури.

          Існує  версія,що  авторство  видатного  історико–публіцистичного  твору   української  національно – визвольної  думки  початку   XIX  ст.  «Історії  Русів»  теж   належить   Василю  Капністу. Якраз  його постать  найбільше  відповідає  двом   рисам, характерним  для  автора   цього  трактату : наявність  яскравого  літературно – драматичного  таланту   й   досить  велика  сміливість , щоб  випустити  твір  у  світ.

              Василь  Капніст  мав  велику  і  дружню  сім'ю. Він  обожнював гуляти  і  бавитися  з  дітьми. Легенда  запевняє   в  тому, що :

              Улюбленим  місцем  прогулянок  був  острів  на  Пслі, на   правому  березі  якого  стояла  Обухівка. З  острова  схилялася  до  води  розкішна  береза. Коли  вона  впала, Капніст  наказав  дістати  її  з  річки, розпиляти  й  зберегти  ті  дошки  для  його  домовини. І  це  було  зроблено : дерево, що  дарувало  йому  радість  за  життя,

огорнуло  й  прах  поета.

           Життєвий  шлях  В. Капніста  обірвався  восени  1823  року.

Смерть  спричинило  запалення  легенів. Похований  поет  в  рідній   Обухівці  на  березі  річки  Псел.                  

           Не   менш   колоритною   фігурою   був   рідний   брат  В.В. Капніста – Петро  Васильович, який  з 1758 р. служив  у  Слобідському  Охтирському, з  1771 р. – у  лейб-гвардії  Преображенському полках. 10  липня  1775 р. він  у  чині  гвардії  прапорщика  залишив військову  службу  і  понад  двадцять років мандрував по Європі. Повернувшись  в  Україну  він,  республіканець  за  переконаннями, заснував у своєму  маєтку  в селі Турбайці  на   Полтавщині  «республіку»  для  800  кріпаків.

         Третій  з  братів – Микола  Васильович  був  Кременчуцьким та  Гадяцьким  повітовим проводирем  дворянства  Катеринославського  намісництва, надвірним   радником. Четвертий  син   бригадира  Василя  Петровича  Капніста – Андрій, гвардії  підпоручик, збожеволів, потомства  не  мав.     

       Свою  любов  до  Вітчизни  Василь Капніст  передав  дітям: два його сини, Семен  і Олекса, стали  декабристами, а  третій, Іван,  сприяв  відновленню  в  1831  році    українських  козацьких  полків. Згаданий Олексій  приятелював з Тарасом Шевченко. З мемуарів  його  сестри  Софії  Скалон  стає  відомо, що  саме  Олексій  Капніст  міг  розповісти  О. Пушкіну  бахчисарайську  легенду  про  Фонтан  сліз. Інтерес Капністів  до історії ханської  полонянки   стимулювався   історією   життя   обухівського  дворянина  Ф. Григоровського, близької  до  сім'ї  людини, який  волею  долі  опинився  в  Бахчисарайському  палаці  серед  оточення  княжни  Потоцької, героїні  легенди.

        Онуки  Василя  Капніста   графи  Василь, Петро, Дмитро, Павло  підтримували  розвиток  української  культури.

       Ще   одна  родова  легенда  пов'язана  з  реліквією  графів Капністів :

      Дівчина  тримала  в  руках  ікону, дивилася  на  неї, і  в  її уяві  пролетіло  все  вистраждане   за  останній   час:  тяжке  каліцтво, горе  батьків, безсилля  медицини. Поруч   у  кімнаті  були  її  друзі – здорові, веселі, щасливі.  І  їй  самій  так  захотілося  бути такою  здоровою  і  щасливою, як  вони. І з  цими  думками  Марія  почала  палко  молитися  і  просити  від  усієї  душі  Богоматір  або  забрати    її   до   себе, або    захистити   її, допомогти, повернути здоров'я. Раптом  дівчина  відчула  страшний  біль  у  хребті, закричала  й  на  якусь  мить  утратила  свідомість. Опам'ятавшись, зрозуміла, що  з  нею  діється  щось  незвичайне, ніби  життєва  сила    вливається  в  неї.... Дівчина  твердила, що  вона  зцілилася, і  ворушила  ногами. Софія  Михайлівна  не  могла  повірити, відразу навіть  подумала, що  донька  від  горя  збожеволіла...

          Після  несподіваного   зцілення   невиліковно   хворої  Марії  Капніст  (правнучки  Василя  Васильовича)  в  Козельщині, одному  з графських  маєтків, збудували  для  ікони, аби  до  неї  могли  доступитися  всі  паломники, спочатку  капличку, а   згодом  закладено церкву, засновано  жіночу  релігійну  общину, яку  1891 року  реорганізовано в Різдвяно-Богородицький жіночий  монастир. За  радянської влади  жіночий  монастир   було  зруйновано, ікона  зникла.

        Але пам’ять  та  віра  долають  тортури. Народ  український, християни  світу  зберегли  свято  ікони  Богоматері  Козельщинської, не  облишили  сподівань  на   її   світлий  образ. Образ   цей,  як  і  легенду  про   Божу  Матір, пронесла  через  своє,  повне  випробувань,

життя  Марія  Ростиславівна  Капніст  (праправнучка  поета). Їй  довелося  пройти  через  сталінські  табори, проте   вона  залишалася  людиною   надзвичайної  волі,  великої   власної  гідності  і  рідкісної  духовної  краси. Моління  до   Козельщинської  Божої  Матері  дало  Марії  Ростиславівні  сили  пережити   усі  тяготи  життя. Більшості  з  нас  вона  запам'яталася  по  ролях, зіграних  у  кінофільмах: «Руслан  і  Людмила», «Таврія», «Іванна», «Бронзовий  птах», «Олеся», «Шанс», «Дике  полювання  короля  Стаха»...

     В  наші  дні  потомки  Капністів  живуть  в  Харкові: дочка  М.Р. Капніст – Родислава  Олегівна, її  сини  Ростислав  і  Георгій, а  також  за  межами  України: в  Росії,  Італії, Франції.

      Для  нас, молодих, Капністи   є  взірцем   відданості   і   безкорисливого  служіння  державі. Тож  будемо  гідними  наших предків!
14.06.2013
__________________________________________________________________________________

 

Михайло Прокопович Булах

Якщо я є, не віднімайте слова…

                        Досить драматичною, якщо не трагічною, була доля нашого земляка, талановитого поета-лірика і журналіста Михайла Прокоповича Булаха. Маючи неабиякий талант, він нерідко змушений був жити у великій матеріальній скруті. І хоч творчий доробок поета був вельми поважним, його не балували видавці. А після смерті (помер на 41-му році) ніби канув у небуття.

                        Народився 28 грудня 1938 року в селі Сакалівка Миргородського району Полтавської області у селянській сім’ї.

Рано залишився сиротою (батьків у 1941 році розстріляли німецькі окупанти), тому виховувався у Сакалівському дитячому будинку, потім Тетяна Степанівна Журавель забрала хлопця у свою сім’ю.

 Закінчив Великообухівську середню школу. Ще в шкільні роки почав друкуватися у районній газеті «Прапор перемоги». Далі – навчання у Полтавській кооперативній школі, а з 1963 по 1965 навчався у Полтавському педінституті.

Коли перевівся зі стаціонарного на заочне відділення філологічного факультету, відразу поринув у роботу у редакції новосанжарської газети «Червоний прапор». На сторінках районки почали з’являтися його репортажі, нариси, фейлетони, вірші, яким і сьогодні можуть позаздрити обласні й навіть деякі всеукраїнські видання. Ось деякі з них: «Земля і небо», «Жито – життя», «Чотири кольори борозни», «Закуримо, діду Власе», «Брати поля»… І в кожному з цих творів – люди, їхні долі, характери.

Завдяки йому при редакції розпочала роботу літературна студія «Пролісок», незамінним керівником якої кілька років підряд був Михайло Прокопович. Навколо нього гуртувались хлопці та дівчата, які робили перші спроби в літературі.

 Довелося М.Булаху також працювати і у Семенівській та Оржицькій районних  газетах. У 1967 році, як здібного журналіста й поета, запросили Михайла Прокоповича на роботу до обласної газети «Комсомолець Полтавщини», де він завідував відділом сільської молоді.

Цього ж року його твори були опубліковані у газеті «Ленінська зміна» (Харків). Крім районних, обласних і республіканських газет, його твори публікувалися також в журналах «Ранок», «Прапор», «Зміна», «Дніпро», альманасі «Вітрила», збірці «Голоси молодих» (Х., 1969) та ін.

Рідко кому з письменників не таланило так із виданням книг, як Михайлові Булаху. Незважаючи на те, що його творчий доробок був багатий і різноплановий, за життя поета побачили світ лише три книги. 1970 року у Києві вийшла єдина збірка віршів М.Булаха «Голубінь». У краєзнавчих серіях побачили світ його книжки-нариси «Обеліск солдатської слави в Полтаві» (1972) та «Диканька. Пам’ятник гвардійській «Катюші» (1977).

 Від 1972 року працював в обласному Будинку народної творчості, захопився літературно-краєзнавчою роботою. Проте це «підвищення» виявилося досить короткочасним. І він знову повертається до новосанжарської газети.

Виявивши себе в творчості як національно свідому особистість, потрапив під нагляд і моральний терор КДБ, втратив журналістську роботу.

                        Помер Михайло Прокопович 13 жовтня 1979 року в м. Полтаві. Похований на своїй малій батьківщині на Миргородщині у с. Сакалівка.

               У 2008 році, напередодні 70-річчя від дня народження М.Булаха, у видавництві «АСМІ» побачила світ його книга  «Свят-хліб», якою автор повернувся до нас, своїх земляків, повернувся в українську літературу. 2010 року книгу було відзначено Полтавською обласною премією імені Панаса Мирного.

 Сприяючи  патріотичному та  духовному становленню молоді, вихованню у  підростаючого покоління шанобливого ставлення до своєї малої Батьківщини, прилученню його до пізнання літератури рідного  краю, працівниками ЦРБ, спільно з Великообухівською сільською бібліотекою , за сприяння місцевої влади ,було вшановано пам᾽ять поета – земляка  біля його могили в селі Сакалівка, проведено краєзнавчу годину на тему: « Вам буду звучати із кобзаревих струн, з козацьких дум…», де звучали його вірші,бібліотекар Валентина Ємець познайомила присутніх з життєвим та творчим шляхом свого земляка «Пізнавайте мене по роках…» . Закінчилася краєзнавча година покладанням квітів на могилу талановитого земляка.

14.06.2013 р.
________________________________________________________________________________

Михайло Васильович (Михайль) Семенко

(31 грудня 1892 — 24 жовтня 1937)

   Михайло Васильович Семенко (Михайль) народився 31 грудня 1892 р. в с. Кибинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати – Марія Проскурівна -  була письменницею і прищепила сину  любов до літератури ще в дитинстві.

     Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а після її закінчення навчався в Курському реальному училищі.

      У 1911 р. він вступає до Петербурзького психоневрологічного інституту. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси стає студентом природознавчо – історичного відділення педагогічного факультету.

     Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка «Prelude» (1913), до якої увійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам – початківцям.

     Перебуваючи в Росії, поет не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків – модернізму, символізму, футуризму. Його кумирами стають російські поети – футуристи, зокрема В.Маяковський.

     1914 р. М. Семенко опиняється в Києві. Однак із початком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії. З 1916 до 1917 – го служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП(б).

     Повернувшись до Києва наприкінці 1917 р., Семенко активно включається в літературний процес, стає одним з ватажків відродження і розвитку національної літератури.

    Футуристичний етап творчої еволюції Михайла започатковано ще в його маніфестах – передмовах до збірок «Дерзання» та «Кверо – футуризм» (1914).

     У 1915 –му він пише цикл «Крапки і плями», започатковуючи ним «другий період» своєї творчості, позначений відчутним впливом імпресіонізму (цикли «Осіння рана», «П’єро кохає»). Це дає поштовх до модернізації традиційної лірики. З – поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду – «Кондуктор», «Ніч», «Заплети косу міцніше». Загалом творчий доробок 1918 -  1919 рр. дуже плідний: збірки «П’єро здається» (1918), «Дев’ять поем» (1918), «Дві поезофільми» (1919).

     Михайль Семенко бере активну участь у громадському житті літературної України: організовує футуристичний рух у мистецтві, видає «Універсальний журнал» (Київ, 1918, 2 номери), журнал «Фламінго», у виданні якого бере участь художник А.Петрицький (1919), «Альманах трьох» (Київ, 1920, за підписами М.Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка) та багато ін.

     Паралельно з творчістю й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи «Ударна група поетів – футуристів» (1921), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок.

     У 1924 р. виходить збірка «Кобзар», в якій були зібрані твори поета 1910 -1922 рр. Нові книги

М. Семенка мають назви «Степ» (1927), «Маруся Богуславка» (1927), «Малий Кобзар і нові вірші» (1928).

 23 квітня 1937 р. у Києві відбувся творчий вечір М.Семенка. А через три  дні його заарештували. Поета звинуватили в «активній контрреволюційній діяльності», а потім примусили зізнатися в усіх пред’явлених звинуваченнях.

    24 жовтня 1937 р. було винесено вирок – розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

    Всі твори його були вилучені із вжитку. На довгі роки ім’я Семенка було забуто.

   Незважаючи на екзотичність мислення Михайла Семенка, непримиримість його натури, його твори мають посісти належне їм місце в літературному процесі, повернутися до читачів і стати предметом широких дискусій, адже цей поет   став провідною зіркою авангардного руху в Україні, зробив гідний внесок у її відродження, яке згодом назвали «розстріляним».

    Вшановуючи пам’ять поета, та до столітнього ювілею вдячні земляки встановили меморіальну дошку на стінах будинку культури с. Кибинці.

     З нагоди 120 річниці від дня народження працівники центральної бібліотеки, спільно з Кибинцівською ЗОШ, сільською бібліотекою та сільським будинком культури провели літературну годину «Я тьми в душі не маю». Завідуюча Кибинцівською бібліотекою детально розповіла присутнім про життя і творчий шлях поета. Схвилював старшокласників романтичний характер ранніх поезій Михайля Семенка. Із захопленням вони слухали ліричні твори у виразному декламуванні Д.Білоброва, В.Зубенко, М.Коваленко та М.Сидоренка. Провідний бібліотекар відділу обслуговування ЦРБ Ісаєва Світлана запропонувала Увазі присутніх огляд видань, на сторінках яких друкувалися найцінніші у мистецькому відношенні тексти, кращі літературознавчі праці про творчість яскравого представника авангардистської течії. Яскраве емоційне забарвлення святу надало музичне оформлення, яким опікувався художній керівник Кибинцівського сільського будинку культури І.П.Наріжний. Захід відбувся за підтримки Кибинцівської сільської ради в умовах щирості і доброзичливості, які створили директор школи Л.П.Лисенко та завідуюча шкільним музеєм Л.І. Мисяк. Ведуча свята – провідний бібліотекар ЦРБ Людмила Ігольніцина,

подякувала присутнім і наголосила , що поетична спадщина нашого земляка навічно     залишиться в душах вдячних нащадків.

С ц е н а р і й

літературної  години

«Я тьми в душі не маю»

до 120 річчя від дня народження М. Семенка.

Місце проведення­­­­­­­­­ с. Кибинці

Дата проведення  грудень 2012 р.

 (святково прибраний  зал, на сцені портрет М.Семенка і   відкритий перегляд літератури про його життя та діяльність « Мій рейд у вічність»

І ВЕД.   Полтавщина… Край урожайних ланів і неозорих лісів. Але не тільки природними багатствами славиться наш край.

ІІ ВЕД.  Чи так долі забажалося, чи це від бога, що земля полтавська з давніх – давен врожаїться талантами.

І ВЕД.   Одним з найврожайніших на таланти є Миргородський край. На миргородщині народились талановиті письменники, художники, співаки, музиканти, науковці й лікарі, і звичайно ціла плеяда поетів.

ІІ ВЕД.  Десятки і десятки імен поетів записано на сторінках історії нашого краю. Серед них і ім’я поета – футуриста Михайля Семенка.

І ВЕД.  Село Кибинці в ХІХ столітті називали «малоросійськими Афінами», завдяки першому українському театру, який організував Дмитро Трощинський. На початку ХХ століття село Кибинці прославив поет – футурист, творець і незмінний лідер українського футуризму Михайль Семенко. Адже саме тут він народився.

ІІ ВЕД.  Де б не був поет, завжди  пам’ятав своє рідне село. Багато віршів було присвячено рідним Кибинцям. Вірші ці ввійшли до циклу «Селянські Сатурналії».________(звучить вірш «Метелик»)

І ВЕД. Наприкінці вересня 1917 р. поет виїздить до Владивостока, де пробув майже 3 роки. Після повернення він пише вірш «Все село в білій куряві…» _______(звучить вірш)

ІІ ВЕД.  Відомим Михайль Семенко став тоді, коли проголосив себе футуристом. Що ж таке футуризм? Слово це походить від латинського футурум – що значить майбутнє. Футурист – це людина, яка вважала, що від старих, класичних творів літератури й мистецтва можна відмовитися, а замість них створити абсолютно нові. Такі погляди відстоювало багато європейських письменників на початку ХХ століття. Як футуристи розпочинали свою діяльність Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Влизько, Велемир Хлебніков, Володимир Маяковський.

І ВЕД.  Новаторська поезія Маяковського справила неабияке враження на поета – початківця. Перші футуристичні вірші збірки Семенка «Дерзання», були написані саме в день виступу Маяковського в Петербурзькому психоневрологічному інституті. З життєвим і творчим доробком Вас познайомить ______(йде розповідь)

ІІ ВЕД.  Михайль Семенко умів організувати навколо себе людей. Був, як то кажуть, заводієм. Молодечий запал, хлоп’яча задеркуватість допомогли йому зібрати навколо себе гурт однодумців. У 1919 році він створює осередок «Фламінго», який видає альманахи, зокрема «Альманах трьох», журнали – один із них називався «Універсальний журнал» пізніше журнал «Нова генерація», книги. Був людиною надзвичайно талановитою і працьовитою.

І ВЕД.  Протягом двадцяти років Михайль Семенко видав більше тридцяти книг. У них зафіксовано майже все, чим жила наша країна в перші два десятиліття після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції.

З інформаційним оглядом літератури вас познайомить _______(йде розповідь)

ІІ ВЕД.  В ранніх поезіях ми бачимо романтичний характер замріяного сільського юнака, охопленого хвилюючим передчуттям щастя і творчості, та не впевненого в тому, куди кличе його натхнення.

І ВЕД.  По суті Михайль Семенко завжди залишається хлопчиськом. Одні легше призвичаюються в житті, інші ж воліють все переробити по – своєму. Ці люди важко прощаються з дитинством і юністю. Одним з кращих віршів дитячого періоду є вірш «Поет» його прочитає ________(звучить вірш).

ІІ ВЕД.   Характерною поезією юнацького періоду творчості  є вірш «Я хочу…» ________(звучить вірш).

ІІ ВЕД.  Колись поет Василь Чумак написав гумористичну п’єску, в якій зобразив своїх товаришів дітьми. Так от у ній відомий вам Павло Тичина ходить зі скрипкою, камертоном і дудкою, Михайль Семенко – розбишака, крикун, насмішкуватий.

І ВЕД.  З дитинства поет, захоплюється музикою. Співанки, почуті в дитинстві розвили любов до музики. Михайль навчався грі на скрипці. На ранніх фотографіях юний Семенко зображений зі скрипкою в руках. Як згадують його сучасники Михайль Семенко був віртуозним скрипалем.

(виконується твір у супроводі скрипки)

ІІ ВЕД.  Відколи Семенко став футуристом, він всіляко намагався форсувати ствердження в українській поезії образної стихії міста. Місто стає центром Семенкової лірики. Крізь побут міста побачив він і Людину, і Революцію, і Майбутнє. Атрибути міста глибоко проникли в образ, метафору його віршів. Асфальт, скло, електричне світло, трамваї та автомобілі, вокзали, бетонні мости, заводські труби, катери й портові крани, запах бензину – все це не лише нові поняття, а й нове лексичне середовище, в якому живе й рухається поетова думка.

Самим яскравим прикладом футуризму є вірш «Місто»­­­­­­_______(звучить вірш)

І ВЕД.  Михайло Семенко належав до яскравої авангардистської течії, до українського футуризму, витоки якого і треба шукати в його поетичних творах. Він руйнував, щоб з уламків звести нову будову.

ІІ ВЕД.  Мабуть, в українській поезії не було більш оригінального поета, ніж Михайль Семенко, котрий своєю авангардною творчістю значно розсунув обрії вітчизняної літератури, не перестаючи епатувати цінителів мистецтва парадоксальністю і екстравагантністю.

Жителі села шанують поета, люблять його творчість, присвячують йому свої вірші. ________(виступ краєзнавця)

І ВЕД.  До 100 – літнього ювілею вдячні односельці встановили меморіальну дошку на стінах будинку культури. Кибинчани шанують своїх талановитих і видатних земляків і свіча пам’яті Михайлу Семенку ніколи не згасне. ( на сцену виходять діти з запаленими свічками і звучить пісня Наталії Май «Гори, гори моя свіча»)

                     Сценарій підготувала

                     директор  Миргородської ЦБС  Ніна  Бер’якіна   
12.06.2013