Не нагорода в бій вела солдата, хоч нагороді тій нема ціни

                

            Багато часу минуло від того дня, коли відгриміли останні залпи Великої Вітчизняної війни. У цьому році Миргородщина відзначає 70-річчя визволення краю від німецько-фашистських окупантів.

            Лихоліття війни не оминуло і наше славне своєю історією село Попівку. 1550 жителів Попівської сільської ради захищали рідну землю на різних фронтах Великої Вітчизняної. 535 із них загинули смертю хоробрих у боях із знахабнілим фашистським ворогом. Імена цих героїв занесені  до Книги Пам’яті України та викарбувані на меморіальній  стеллі біля пам’ятника Невідомому Солдату, що стоїть у парку Слави села.

            Небагато залишилось живих свідків Великої Вітчизняної війни, на сьогоднішній день на території Попівської сільської ради проживає лише п’ять ветеранів. Я хочу розповісти про долю одного з них, Миколи Микитовича Мандика.

            Народився він 14 листопада 1924 року. Босоноге дитинство пройшло у рідному селі як і у більшості його однолітків. Коли ж прогриміли перші вибухи Великої Вітчизняної війни, хлопець за покликом серця вирішив піти добровольцем на фронт. «Біля приміщення сільської ради зібралося дуже багато односельчан, таких же добровольців як і я. Деяких з них тут же направили до діючої армії, а іншим було рекомендовано прийти наступного дня», - розповідає ветеран. Та коли юнак разом з іншими жителями села прийшов до сільської ради на другий день, призовний пункт  був евакуйований, нікого з його працівників вже не було. У приміщенні був безлад: вікна та двері вибиті, на підлозі розкидані папери. Цього дня розпочалася фашистська окупація села, яка тривала довгих два роки.

            Нові «господарі» розпочали своє правління з примусової мобілізації сільської молоді на каторжну працю до Німеччини. У їх числі був   і Микола. Та він відразу поставив собі за мету будь-якою ціною втекти із неволі. Юнаків та дівчат позаганяли, як худобу, до вагонів, щоб вивезти до далекої і такої ненависної держави. Та у містечку Козятині  хлопцеві вдалося втекти, незважаючи на пильний нагляд охорони. Микола знову повернувся до рідного села. «Не вдасться вам мене поневолити, хіба прив’яжете у вагоні…», - так зухвало відказав хлопець фашистським посіпакам. І, дійсно, юнакові таки вдалося уникнути поневолення.

            А в 1943 році, після визволення Попівки від фашистських загарбників, Мандик Микола Микитович вступив до лав Червоної Армії, щоб завершити до кінця визволення своєї Батьківщини від коричневої чуми. Будучи стрілком у складі 256 артилерійського полку, він брав участь у боях за визволення Канева, а згодом Житомира. Під час повторного штурму міста Миколу Микитовича був тяжко поранений і направлений на лікування до міста Єревана.

            День Перемоги солдат зустрів у госпіталі в Ашхабаді, згодом був комісований. За мужність і героїзм, проявлені в боях, Микола Микитович має державні нагороди: ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня та «За мужність», а також численні медалі. 

            Після тривалого лікування відразу ж повернувся до рідного села, до рідної домівки.

Роботи не боявся ніякої, працював на різних роботах у колгоспі:  під час відбудови села виконував обов’язки муляра, згодом був забійником скота для колгоспної їдальні. Та завжди незмінним був його авторитет як на роботі, так і  серед односельчан.

             Згодом тут створив свою сім’ю. На радість батькам у сім’ї з’явилися діти: двійнята Олександр і Олексій та донька Ніна.

            Вже давно ветеран на заслуженому відпочинку та, незважаючи на поважний вік, Микола Микитович залишається життєлюбом, активною людиною, не  знають нудьги його роботящі руки. Ще з молоду залишилося у нього захоплення до роботи з деревом. Багато односельців мають на своїх обійстях добротно виготовлені  умілими руками ветерана дерев’яні вироби: ложки, граблі, ручки до сокир та інше.

            Хочеться привітати всіх ветеранів села і, зокрема,  Миколу Микитовича з наступаючим святом визволення нашого краю від фашистських загарбників. Бажаю їм міцного здоров’я, довгих років активного життя, вдячності і повсякденної турботи від близьких та рідних.

Валентина Логвин, завідуюча Попівською сільською бібліотекою