Спасибі, солдате, за рік 45-й

Спасибі, солдате, за рік 45-й

Кожен прожитий нині день віддаляє нас від  грізної Великої Вітчизняної війни, яка показала всім своє звіряче обличчя. У пекельних боях за рідну землю полягли,  або були закатовані фашистами та їх посіпаками, понад 6 тисяч миргородців. Подвиг наших земляків, воїнів, народних ополченців, партизан і підпільників, які мужньо захищали нашу Батьківщину і свій рідний край, полягли у боротьбі з коричневою чумою назавжди залишиться в нашій пам’яті. Щодня все менше стає ветеранів, відлітають у вічність безпосередні учасники Великої Вітчизняної війни. То ж потрібно низько вклонитися тим, кому пощастило витримати те лихоліття і вижити, тим, хто зараз живе серед нас.

Сьогодні хочеться назвати імена дібрівчан – учасників Великої Вітчизняної війни, завдяки кому прийшла на нашу рідну землю Велика Перемога. Це: Гусятниченко Микола Федотович, Бутенко Іван Михайлович, Гаркавченко Іван Іванович, Гусятниченко Надія Нестерівна, Задорожний Дмитро Іванович, Слизько Георгій Андрійович, Шершак Пантелій Іванович.

Нещодавно мені пощастило побувати у одного з шанованих жителів села, ветерана війни Івана Михайловича Бутенка. У розмові зі мною він щедро поділився спогадами про ті грізні дні війни, про найтяжчі роки свого фронтового життя.

Народився Іван Михайлович 8 вересня 1924 року в Гасенках. У його батьків, Михайла Васильовича та Уляни Дмитрівни було троє дітей, і всі – сини. У зв’язку з переведенням батька на посаду директора сільської школи невдовзі сім’я переїхала до Черкащан. У 1939 році юний Іван закінчив сім класів сільської школи, після чого переїхав на навчання до міста Донецьк. Тут він продовжує навчання у фабрично-заводському училищі №65. По закінченню його Іван працював на Уралі на оборонному заводі міста Конійська.

Мирну працю Івана, як і всього радянського народу, обірвала фашистська навала. Юнак, не вагаючись, твердо вирішує стати до лав захисників нашої Вітчизни від іноземних поневолювачів. Він подає до військового комісаріату одну за одною заяви з проханням направити його на фронт. Нарешті, у 1943 році Іван отримує направлення до Талінського військово - піхотного училища. Проте не судилося йому закінчити навчання, яке тривало лише п’ять з половиною місяців. 

У зв’язку з тяжким становищем на фронті, у 1944 році направляють Івана рядовим солдатом на третій Український фронт у дев’яту повітряно - десантну армію 105-ї гвардійської дивізії під командуванням генерал-майора Денисенка М.І.

Перші його бої відбулися в ході визволення міст Австрії. Найбільше запам’яталося  ветерану, як в ніч перед початком проведення операції по визволенню столиці Австрії -  Вени, по всьому третьому Українському фронту був зачитаний наказ Верховного Головнокомандуючого. У ньому говорилося, що перед воїнами смертельно поранений ворог, який намагається втекти до свої барлоги. А тому необхідно зібрати всі сили, всю свою волю для останніх рішучих боїв з гітлерівськими загарбниками. А отже, чим ближче до Вени, тим ближче до Берліну, а, значить, і до закінчення війни, Великої Перемоги.

Немало було ще боїв, недоспаних ночей, і всі їх добре пам’ятає ветеран Іван Михайлович. Ворог був добре озброєний, злий і не хотів без бою здавати окуповані території. В бою за Вену солдат отримав поранення. Проте воно не було тяжким, і Іван Михайлович продовжував воювати разом зі своїми однополчанами.

Довелося йому проймати участь у боях на польсько - чехословацькому кордоні, визволяв від фашистських загарбників міста Знаймо, Мілевськ, Табор.

Перемогу Іван Михайлович зустрів у селищі Веселечко в Чехії. Нелегко дісталася вона, ворог чинив нещадний опір. В останні  дні війни загинуло багато радянських воїнів, саме тоді, коли 250-тисячна фашистська Німеччина не прийняла капітуляцію.

Після Великої Перемоги Іван Михайлович продовжував служити у Червоній Армії.

Його заслуги у боротьбі за визволення Батьківщини від німецько-фашистських загарбників були відзначені численними державними нагородами: орденами Вітчизняної війни ІІ ст., «За мужність» та численними медалями.

У 1947 році після демобілізації повернувся молодий солдат у військовій формі до села Черкащани. Повернувся до мирної праці, приймав активну участь у відбудові села. З часом зустрів тут свою долю, одружився з Галиною Іванівно. Невдовзі народився у них син Михайло, єдина надія і опора. Довгий час, аж до виходу на заслужений відпочинок,  працював Іван Михайлович у Черкащанській ветеринарній дільниці. Але ніколи не полишали ветерана спогади про грізні воєнні роки, приймав активну участь у ветеранському русі, довгий час був головою ради ветеранів села.

Проте не забув ветеран своєї малої Батьківщини, того місця, не закопана його пуповина. Згодом Іван Михайлович зі свою дружиною Галиною Іванівною переїхали до Дібрівки, де живуть і понині, потихеньку порядкують біля будинку, неспішно ведуть господарство.

На вихідні приїздить до батьків, щоб допомогти по господарству, син Михайло з дружиною та трьома дітьми. І з усіма ветеран привітний, вболіває за свої онуків, цікавиться життям свого рідного села. А ще він з оптимізмом дивиться у майбутнє, мріє і вірить, що доживе до свого 100-річного ювілею.

І всі повоєнні роки є у Івана Михайловича одна свята традиція. Щороку, на День Перемоги, з гордістю одягає він на урочистості з нагоди Дня Перемоги свій святковий костюм повітряно - десантних військ, на лацкані піджака якого сяють заслужені численні державні нагороди. У даний час ветеран – підполковник запасу. Жителі села гордяться своїм земляком. Відомості про нього занесені до збірника «Вони захищали Батьківщину», присвяченого ветеранам Великої Вітчизняної війни, яким доля дарувала щастя дожити до наших днів.

Іван Михайлович Бутенко не лише ветеран Великої Вітчизняної війни, а просто людина чистої, щирої душі, скромна і працьовита. Нині він є головою ради ветеранів села Дібрівка.

Сьогодні хочеться низько вклонитися всім нині живущим ветеранам і подякувати за мирне, чисте небо над нашою славною Україною і щиро сказати: «Ми завжди будемо пам’ятати про вас!»

                Валентина Кузнєцова, бібліотекар Дібрівської сільської бібліотеки