Україною жила на чужині

         

Найбільшим надбанням тисячолітньої історії людства є сім’я, адже вона у всьому світі визначається як основа продовження роду людського, збереження етносів.

            Однією з найбільш шанованих родин нашого села є сім’я Ніколаєнко. Вона має глибоке коріння. Члени сім’ї дослідили архівні та музейні документи і виявили зв’язок  у шостому поколінні їх родини з родиною поета Тараса Григоровича Шевченка.

            Справжньою берегинею цієї сім’ї  є Ганна Єгорівна, адже вона вдихнула життя у своїх дітей, колисковою піснею влила в їх душу любов до свого рідного краю, разом з молоком наповнила їх почуттям національної гордості, навчила зберігати святині й скарби: свою родину, рідну мову,  пісню, звичаї.

            Нелегке життя прожила наша односельчанка, немало випробувань випало на її долю. Під час Великої Вітчизняної війни довелося Ганні Єгорівні пережити рабську неволю у фашистській Німеччині.

  Народилася Ганна Єгорівна 12 липня 1923 року у родині, у якій було п’ятеро дітей. 1930 року маленька Ганнуся пішла до першого класу. Проте недовго тривало її дитинство.  Оскільки родина не мала великих статків, після трьох років навчання почала працювати у людей, пасла корови. Коли ж дівчинці виповнилося 16 років, господар порадив їй поїхати на роботу кондуктором автобусу до міста Полтави, яких на той час у місті було лише три.  Там і застала її Велика Вітчизняна війна.

            Довелося Ганні відразу повернутися до рідного села, щоб підмінити на роботі свою матусю. «Ми всі дуже боялися німців», - згадує Ганна Єгорівна.   Та не судилося їй вберегтися… Одного разу під час облави фашисти захопили багато молоді, серед якої була не лише Ганна Єгорівна, а і й інші її односельчани, зокрема,  Ребрик Євдокія і Москаленко Пріська. «Мама бігла за мною наздогін, намагаючись дати мені в руки свіжоспечену хлібину, запах якої я відчувала всі прожиті на чужині роки… Та пам’ятаю його ще й досі», - так зі слізьми на очах згадує жінка.

            Бранців привезли відразу до Миргорода, загнали молодь у сарай, а вже вночі погрузили у товарняки і відправили на чужину, до далекої Німеччини. Їхали довгих вісім днів. Пригадала Ганна Єгорівна, як зупинився поїзд і один із полонених кинувся тікати, а навздогін йому просвистіли кулі. Невідомо, чи вдалося йому вижити, а інших загнали до вагонів і відправили далі.

            Довезли бранців до міста Франкфурта, де поселили у таборі для  військовополонених, що знаходився у лісі і був обнесений колючим дротом. До табору приходили старі німці-фермери, щоб відібрати собі робітників, безкоштовну робочу силу. Так Ганна Єгорівна потрапила до свого господаря, який мав сім корів, фруктові сади, виноградники. І приходилось молодій дівчині управлятись з цим господарством: доїти корів, працювати у полі, підв’язувати виноград, а згодом збирати урожай. Хазяїн суворо контролював виконання робіт, а за непослух жандарми, які були наглядачами, дуже жорстоко били.

            Але хоч як важко було молодій дівчині, проте мріяла про те, щоб вижити і потрапити додому, до рідної України, до своєї домівки. І весь час намагалася Ганна чим можна допомогти тим, хто був  за колючим дротом. Назбиравши торбинку сухого пайку, при найменшій нагоді передавала бранцям табору. Так прожила і пропрацювала довгих три роки.

            У пам’яті жінки до цього часу постає та довгождана і незабутня ніч, коли німецьке село почали бомбити радянські і американські літаки. Жандарми вигнали всіх остарбайтерів серед ночі на околицю села і погнали їх полем. Але все ж, дякуючи радянським військам, прийшло довгоочікуване визволення! Проте у Ганни Єгорівни довгий час не було можливості виїхати на рідну Батьківщину, адже в першу чергу ешелонами відправляли додому поранених бійців. Тож довелося молодій дівчині працювати на видачі сухих пайків. При поверненні додому, сідаючи у потяг, зустріла свого земляка кибинчанина Короленка Юхима.

            Додому прибула Ганна Єгорівна 21 листопада 1945 року. По закінченню війни  працювала охоронцем на Кибинському спиртзаводі. У селі не вистачало чоловіків, тому доводилося молодій дівчині з автоматом охороняти зерно. Згодом працювала на заводі кухарем, а після того, як завод вивезли із села, готувала обіди для хворих у сільській лікарні.

            1947 року Ганна Єгорівна пов’язала свою долю з Ніколаєнком Петром Яковичем, який з перших днів війни воював на фронті.  В лютому 1945 року отримав поранення, а День Перемоги довелося йому зустріти на операційному столі.  Згодом у родині народилися діти, сини Вася та Олексій. У 1989 році відійшов у вічність Петро Якович з осколком у грудях, який свого часу так і не змогли видалити лікарі, адже дуже близько він знаходився біля серця.

            Нині Ганна Єгорівна проживає дружною родиною з сином Василем, невісткою Ніною, шанованими у селі людьми. Василь Петрович багато років життя пропрацював на педагогічній ниві, сіяв розумне, добре і вічне. 38 років він очолював Кибинську сільську школу. Його дружина Ніна Олексіївна присвятила себе лікуванню людей, працюючи фельдшером сільської амбулаторії.

            Другий син Ганни Єгорівни Олексій та невістка Наташа проживають поруч. Люблять бабусю її онуки, яких у неї шестеро. Приїздять до бабусі і четверо правнуків. І всіх радо вона зустрічає, пригощає чудовою випічкою і всілякою смакотою.

            Зараз Ганна Єгорівна на порозі свого 90-річчя. Сільський голова Михайло Григорович  і всі односельчани щиро вітають зі славною датою цю мудру жінку. То ж добра Вам, Ганно Єгорівно, здоров’я на довгі роки. 

            А син Василь Петрович з любов’ю до матусі присвятив їй такі рядки:

                                   Хоч вже підступає десятий десяток

                                   Для нас ти не вечір, а сонячний ранок.

                                   Хоча вже у зморшках обличчя твоє,

                                   Спасибі, матусю, що ти у нас є.

                                   Спасибі за працю, прополоту грядку,

                                   За те, що тримаєш родину в порядку.

                                   За розум, любов і поради прості,

                                   За найсмачніші у світі борщі.

                                   Перед тобою в боргу ми навік.

                                   Ти – наша святиня і наш оберіг!

                                   Спасибі, матусю за те, що живеш,

                                   Що батьківську хату і нас бережеш.

                                   Надія Глушко

                        завідуюча Кибинцівською сільською бібліотекою.