«У Зелені Свята люди Духа вітають, що спустився з небес від самого Христа »

         До 100-річчя від дня народження видатного етнографа і публіциста

Олекси ВОРОПАЯ (9.11.1913 – 20.07.1989)  Університетське видавництво

«Пульсари» видало його фундаментальну працю «Звичаї нашого народу»,

Яка складається з двох розділів: «Народно - календарні звичаї» та «Український народний одяг». Це підсумок багатолітньої пошукової дослідницької роботи, яку він розпочав 1937 року  в Україні, а завершив у Великій Британії. Видання розраховане на всіх, кому дороге минуле нашого народу, його прадавні корені, традиції. Ось як автор описує зелені свята:

          « Тиждень перед Трійцею тепер називають  «зеленим», «клечальним»

або «русальним», а три останні дні цього тижня і три перші дні троїцького тижня називаються  «Зеленими святами».

            Зелений тиждень починається з четверга. В цей день дівчата йдуть на поля, в левади чи в ліс і  там «завивають вінки – на всі святки» і при цьому співають:

                                   Ой, зів’ю вінки та на всі святки,

                                   Ой на всі святки, усі празнички

Вінки в’ють з конвалії, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають і полин.

        У неділю, в день  Тройці, дівчата ворожать про довговічність батьків, сестер, братів і наречених. Ворожіння відбувається при розвиванні вінків:

чий вінок ще не засох, тому довго жити. Отже, вінки були сплетені на батька, матір, сестру, брата й нареченого. Зів’ялі вінки кидають у воду: як попливе – щастя, а як потоне – біда!

        Напередодні дня святої Тройці, в суботу ранком, до схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, канупер і татарське зілля. Ввечері цього ж дня квітчають свої хати зеленим гіллям клена, липи, ясеня та осики. Перед дверима будівель, на воротях, а також і в загороді, де ночує скот, ставлять гілля зеленої осики.

      Гілля й молоді деревця, зрубані в цей день для оздоби двору й хати, називаються клечанням, а весь тиждень перед святою Трійцею – клечальним, зеленим або русальним.

      В клечальну суботу вносять на ніч до хати зрубану осичку, а ранком дивляться: якщо листя залишилося зеленим, хоч би й зів’яло за ніч, - всі в родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде мрець  у хаті.

      Неділя зеленого тижня називається клечальною неділею, або П’ятидесятницею – це п’ятдесятий день після Великодня.

      Ось як описує Олександр Терещенко , в книзі Олеся Воропая ,цей святковий день в українському селі середини Х1Х століття. «Випаливши в печі та попоравши що треба в хаті, мешканці села вбираються в святковий одяг; потім сідають по лавках і, склавши руки, з чистою набожністю чекають благовісті. Вдарив дзвін, всі повагом встали і перехрестилися. Дзвін пробив тричі: народ зашумів, заметушився і повалив до церкви. Біліють сорочки, радують око барвисті запаски, іскряться дукати на припалених сонцем дівочих шиях, блищать кольорові намиста, розвиваються по вітру барвисті стрічки, вплетені в коси дівчат. Дівочі голівки, крім стрічок, уквітчані ще й барвінком та іншими квітами. В руках у кожної дівчини жмутик полину, барвінку і любистку.

       Парубки в чорних і сірих суконних свитах, підтягнені червоними, зеленими чи білими поясами, в чорни х і сивих смушевих шапках  з суконними або плисовими верхівками; ідуть чинно, весело ступаючи.

       Старші люди одягнені простіше, але теж чисто і охайно. Набожність просвічується в їхніх лицях; до церкви вони наближаються поважним, рівномірним кроком.

      Жінки похилого віку, в білих довгих свитках, з намітками на голові, ідуть скромно, подаючи собою приклад дітям і внукам.

      Після обідні піднімається радісний шум і гамір. В стороні стоїть висока тичка, яка знизу догори увита зеленим гіллям і квітами; біля тої тички насаджені в коло кленові, липові та березові деревця .Сюди сходяться веселі гурти молоді, звучать пісні й починаються хороводи. Веселощі продовжуються до темної ночі.

    В Україні існував звичай – у день П’ятидесятниці, після літургії, йти хресним ходом до криниць і кропити їх свяченою водою. На зворотному шляху священик обходив усе село й теж кропив свяченою водою».

    У «Зелену суботу» здавна існує звичай поминати самогубців та ще тих, що згинули безвісті десь на далеких дорогах, в чужих невідомих краях, а таких у нас в Україні завжди було багато. Були це переважно козаки, а пізніше вояки-герої, що гинули в боротьбі за честь, волю і славу своєї батьківщини – України»

      Книгу (щедро ілюстроване подарункове видання) можна переглянути в читальній залі центральної районної бібліотеки, до якої запрошуємо вас з 9 год. до 18 год. щоденно, крім понеділка.

                                                               Ольга Солоха - провідний бібліотекар

                                                               Миргородської центральної районної

                                                                          бібліотеки