Доля фронтовика

У ряді свят, які щороку приходять на нашу землю, незгасною зіркою першої величини залишається День Перемоги. В ньому, як барви на вічному полотні історії та людського життя, переплелися радість і скорбота, гордість і гіркота, біль і надія.

Минає 68 років відтоді, як над Європою змовкли воєнні громи. Готуючись до цієї видатної дати, Петрівцівська сільська бібліотека збирає матеріали про ветеранів Великої Вітчизняної війни, які живуть в нашому селі. Хотілось б розповісти про одного з них.

Цей статний, високий, інтелігентний чоловік користується великою повагою односельчан. Це – Микола Олександрович Черемін. Народився далеко звідси, в Росії, у селі Давидиха Кінешемського району Івановської області. А дата народження його – 9 травня 1925 року. Коли хлопчику було 2 роки батьки переїхали в місто Кінешму. Там же він пішов у школу, але закінчити її завадила війна. Ішов 1943 рік. Прямо з 10 класу 17-річного юнака призвали до лав Радянської армії. Після двомісячного навчання в школі молодших командирів став сержантом – йому довірили керувати відділенням солдат. Пізніше пройшов курси молодших лейтенантів, повернувшись в свою частину юнак розпочав свій бойовий шлях у складі 1-го Українського фронту командиром взводу автоматників. На одній з дільниць фронту за визволення міста Львова лейтенант Черемін був нагороджений орденом Червоної Зірки. У 1944 році - призначений командиром стрілецької роти. Далі, в боях на Польсько-Чехословацькому кордоні,був поранений, і День Перемоги зустрів у госпіталі.

Після лікування продовжував служити в Армії, а потім – демобілізація та повернення на Батьківщину. І відразу ж поступив на навчання в індустріальний технікум міста Іваново. Після його закінчення працював за направленням у місті Миколаєві на судно - будівельному заводі імені 61 комунара, наладчиком радіоапаратури на кораблях. Але так хотілося навчатися далі, тому в 1951 році Микола Олександрович став студентом Харківського політехнічного інституту, навчався на радіофакультеті, де і зустрів своє перше і єдине кохання всього життя – красуню Неонілу, студентку свого інституту. Невдовзі молоді одружилися.

В 1954 році разом з молодою дружиною повертається до Миколаєва. А в 1955 році у молодого подружжя народився син Володимир. Багато років сумлінно трудився на підприємствах м. Миколаєва радіотехніком, інженером, головним технологом. А після виходу на заслужений відпочинок, разом з сім’єю, переїхав в село Петрівці і поселилися в будинку батьків дружини Неоніли Семенівни (дівоче прізвище Коновал), який розташований поряд з конторою колгоспу по вулиці Жовтневій. На превеликий жаль, у 2004 році його Нелюшки (так Микола Олександрович лагідно називав дружину) не стало.

Як і кожного року, у свій особливий святковий день 9 Травня, сивочолий ветеран одягає святковий костюм, де на лацкані піджака, сяють ордени Великої Вітчизняної війни І ступеня,Червоної Зірки, Богдана Хмельницького, пам’ятні медалі «За трудову доблесть», «За доблесну працю», до 30-річчя, 40-річчя, 50-річчя Великої Перемоги… У мирний час – підполковник запасу.

Напевно, і в цьому році, як завжди, під час урочистого мітингу до Дня Перемоги, біля пам’ятника загиблим героям у Великій Вітчизняній війні, буде багато бажаючих зупинити миттєвість разом з фронтовиком, очевидцем тих страшних подій, як ось це юне покоління петрівчан на фото в 2012 році.

Тож, дозвольте, шановний Миколо Олександровичу, щиро і сердечно привітати Вас, від імені усіх односельчан, із Вашим улюбленим святом – Днем Перемоги та 88-річчям від дня народження, побажати Вам міцного здоров᾽я з роси і води, бадьорість та настрій хай будуть завжди! А ще радіти життю, тепла людських стосунків, мирного синього неба, родинного затишку!

Катерина Коновал - завідуюча

Петрівцівською сільською бібліотекою