Солдат війни не вибирає

                                       

            Найстрашніше і найбезглуздіше в світі – це війна. Що ми знаємо про бойові дії в Афганістані? Можна сказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгі десять років мовою цифр, але будь-яка війна у цифрах – це страшно і моторошно. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, адже через Афганістан пройшло їх лише з України 160 тисяч.

            27 грудня 1979 року були введені десантні війська в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втягнулися у бойові дії по всій території Афганістану. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Для тисяч наших солдат і їхніх родин розпочалася жорстока, кривава війна. Афганістан став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер-афганець, пісок, що не дає дихати, і …постійна спрага. У кожного воїна-афганця – своя доля: хтось повернувся  неушкодженим, хтось скаліченим, а хтось прибув до рідного дому із «вантажем 200».

            Віроломно вторглася ця війна і в долі  обухівчан. Чотирьох його мешканців, зовсім юних хлопців, на догоду амбіціям партійних безумців кинули у страшне горнило війни, у чужій країні з іншою вірою виконувати свій інтернаціональний обов’язок.

Першим із наших односельчан до Афганістану потрапив Анатолій Васильович Яценко. Народився він у с. В.Обухівка у селянській родині 18 листопада 1864 року. Закінчив Великообухівську загальноосвітню школу, а  30 вересня 1983 року провели його батьки та односельчани на строкову військову службу до армії. Спочатку потрапив Анатолій до столиці Туркменії міста Ашхабад. Шість місяців проходив там юнак навчання, 24 квітня 1984 року прийняв присягу, а далі – «за річку» в Афганістан. У містечку Шанданд Анатолій перебував у складі вогнеметної роти при розвідувальному батальйоні. Довелося нашому земляку брати участь у бойових операціях під містом Герат, переганяти бойову техніку з прикордонної Кушки, охороняти колони з продовольством. За час служби побував у містах Кабул і Баграм..

Служив Анатолій разом із двома товаришами-земляками Василем Синящоком з Остапівки та Сергієм Сулимом із Зінькова. Всі любительські світлини з Афгану в альбомі Анатолія Васильовича зроблені Василем. «Після війни Василь неодмінно став би чудовим фотографом, адже хлопець дуже любив фотографувати», - так згадує свого бойового побратима Анатолій. Та не судилося… Одного разу, коли Анатолій повернувся із завдання у частину, йому повідомили, що Василь Синящок загинув. На війні бойові побратими – це друзі на все життя. До цього часу Анатолій Васильович товаришує з Сергієм Сулимом. Ветеранам афганської війни завжди є про що поговорити, то ж вони часто їздять один до одного в гості.

Під час перебування в Афганістані Анатолій захворів на гепатит, два місяці довелося лікуватися в Союзі, опісля знову на передову. Погана якість води і неналежні санітарні умови призводили наших солдат до цієї тяжкої хвороби, якою перехворіли майже 80% особового складу.

Ось що ще розповів Анатолій Васильович про  афганський період свого життя: «Усі півтора роки служби ми жили в наметах. Взимку обігрівалися буржуйками, добре, що зима там недовга». Вразило його, тоді ще молодого хлопця, розмаїття товарів у «духані», глиняному магазинчику: імпортні магнітофони, джинси, жуйки... На той час у Союзі такого не було. Це  все завозили купці на в’ючному транспорті через гори із за- кордону. Та радянські солдати купити хоч щось не мали змоги, адже грошей отримували зовсім мало.

За бойові заслуги у ході виконання інтернаціонального обов’язку Анатолій Васильович нагороджений медалями: «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа», «Воину-интернационалисту», «60 лет Вооруженных Сил СССР», «70 лет Вооруженных Сил СССР», «25 років виведення військ з Афганістану».

Пізніше потрапив до Афганістану ще один наш земляк Василь Вікторович Коломієць. До речі, він є однокласником Анатолія Васильовича Яценка. Народився Василь 18 січня 1965 року в селі Велика Обухівка у селянській родині. Закінчивши сільську школу, вступив до Сімферопольського морехідного училища імені Юрія Гагаріна. По його закінченню отримав звання матроса першого класу. Навіть встиг Василь трішки поплавати по Чорному морю.

 А 14 квітня 1984 року розпочалася його строкова військова служба в армії. Спочатку потрапив Василь Вікторович до столиці Узбекистану м. Ташкент, де пройшов навчання. Ну а далі – два довгих роки служби в Афганістані, як кажуть у народі, від дзвінка до дзвінка. Дивізія, у складі якої перебував Василь, дислокувалася у місті Баграмі, за 40 кілометрів від Кабула. Там нашому землякові довелося нести караульну службу. Ось що пригадав про неї пригадав Василь Вікторович: «Бувало, що нашу частину обстрілювали моджахеди з мінометів, та ми давали їм гідну відсіч».

За бойові заслуги у ході виконання інтернаціонального обов’язку він нагороджений медалями: «Від афганського народу радянському солдату», «70 лет Вооруженных Сил СССР», «25 років виведення військ з Афганістану». Нині  Василь Вікторович потребує підтримки і піклування держави.

Гідно виконував свій інтернаціональний обов’язок також ще один наш земляк Станіслав Олексійович Гаврилевський. Народився він 26 грудня 1967 року в с. Велика Обухівка. Закінчивши сільську школу, продовжив навчання у ПТУ. 10 квітня 1986 року розпочалася його строкова військова служба в армії. Військове навчання проходив у Кіровакані.  Станіслав Олексійович показав світлину із сімейного альбому, на якій він зі своїм татом Олексієм Іллічем, який приїздив на присягу сина. Впав у очі сумний вираз обличчя батька, який добре розумів, де буде проходити подальша служба сина.  Після присяги Станіслава чекала служба в Афганістані в м. Кабулі, прикордонній Кушці та інших містах. Довелося йому бути водієм броньованого КАМАЗа, особистим водієм командира. На війні, як на війні, ніколи не знаєш, що на тебе чекає. Мабуть, всевишній уберіг його, нині Станіслав Олексійович проживає з родиною в Росії.

То ж давайте завжди пам’ятати  їх, ветеранів тієї далекої війни, виявляти розуміння до тих, хто пройшов через неї, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках.. Вони на це заслуговують.

За довгих десять років війни  в Афганістані на цвинтарях  у різних куточках України з’явилося багато могил з фотографіями молодих хлопців. Скільки їх –  чорнявих, русявих, одружених і тих, до кого ще не прийшло кохання, загинуло на далекій афганській землі…

На жаль, не судилося вижити у тій жорстокій війні і нашому односельчанину, воїну-інтернаціоналісту Сергію Олексійовичу Зоні.  Народився він 24 січня 1968 року. У рідному селі закінчив школу. Всі, хто знав його, назавжди запам’ятали цього привітного і товариського юнака, який мав багато друзів. Сергій захоплювався технікою, у Зубівському МНВК здобув професію тракториста. А, закінчивши після школи Гадяцьке ПТУ-47, мав ще й фах водія-кранівника. Після армії хлопець мріяв повернутися в рідне село і працювати водієм. Строкову військову службу розпочав у квітні 1986 року, проходив її в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані. Командири та товариші по службі відзначали мужність і сміливість Сергія. Він загинув, як герой, виконуючи свій військовий обов’язок. Сергій Олексійович Зона посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Пам’ять про нього назавжди залишиться у наших серцях.

Валентина Ємець, бібліотекар В. Обухівської сільської бібліотеки