Знов білим цвітом вкрилися сади, і знов приходить свято Перемоги

75 років відділяє нас від буремних років, для історії це небагато, а для людини – це майже все життя.

Швидко, мов весняні струмки,збігають роки, квітнуть дерева,половіють жита, приходять у світ нові люди.

Але не старіє, не зникає пам′ять тих літ. Вона живе у спогадах бійця і в суворому монументі, як свідок грізних років і переможних боїв пильно дивиться на нас в залах музеїв і сторінок книг, її мужню і величну, надійно оберігає народ, передаючи як святиню у спадщину поколінням.

Історія війни- історія написана кров′ю хоробрих. Її своєрідність у тому, що проходить вона через серце людини, воїна, в’язня, героя.

Важко знайти слова, якими б можна було передати дорогим ветеранам всю вдячність за те, що здолали вогонь і смерть, небачені випробування, винесли на своїх плечах фронтові незгоди і труднощі.

Усе, що робилося на фронті, сприймалося не як щось виняткове, а як робота-неймовірно тяжка, небезпечна, але неминуча і необхідна. А скільки було безіменних героїв і невідомих подвигів.

Пам'ять…Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. Немає жодного міста чи села, до якого б  не доторкнулася війна. Тисячі воїнів не повернулися в рідні домівки, не зустрілися з найдорожчими для них людьми.

Не обминула війна і нашої Бакумівки. 231 солдат загинув на фронтах війни. Та пам'ять про них жива. Кожен рік в День Перемоги -9 Травня односельці збираються біля пам’ятника загиблим в центрі села, щоб згадати всіх, кому вдячні за щасливе майбутнє. На березі річки –пам′ятний знак бакумівчанам, мирним жителям,розстріляним фашистами. Дорослі і діти несуть квіти, вшановують пам'ять загиблих.

Зникають журавлиними клинами ветерани війни, йдуть у небуття учасники війни.Рідіють ряди вдів, і тих , хто залишився під час окупації в рідному селі, та пам'ять непідвладна часу, як непідвладна часу любов до Батьківщини.

На жаль,не дожили до сьогоднішніх днів і ветерани Другої світової села Бакумівки. Останній ветеран помер у 2010 році.

Це Сторож Іван Петрович. Народився 12 жовтня 1923 року в селі Бакумівка. Це був сільський, добрий і простий хлопець. Доля доторкнулася до нього і випробуваннями голодних 1932-1933 років. Іван Петрович закінчив 7 класів сільської школи.

Свій бойовий шлях почав у липні 1942 року курсантом 30-го учбового танкового полку. З жовтня 1942 року по грудень 1942 року був радистом 141 відділення танкового полку, потім радистом 22-го танкового полку.

16 серпня 1943 року був тяжко поранений і находився на лікуванні в госпіталі.

Далі- курсант 13-го учбового танкового полку . 10 липня 1944 року отримав легке поранення в ліву руку.

Іван Петрович – учасник боїв за Сталінград, Відень. Танкіст. Старшина.

Нагороджений Орденами Слави ІІІ ст.,Вітчизняної війни І та ІІ ст., двома медалями «За відвагу».

Після війни працював механізатором у місцевому колгоспі. За сумлінну роботу був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора.

Односельці поважали його і як ветерана,і як друга, і як людину. Інвалід другої групи. Разом з дружиною Христиною Сергіївною  виростили та виховали сина Івана та доньку Оксану,чотирьох онуків.

17 березня 2010 року Іван Петрович помер, не доживши до 65-ї  Переможної весни.

На честь ветерана колишній директор Бакумівської школи О.Я.Киченко написав вірш

               Останній ветеран

Бакумівко,

Останній сивочолий ветеран

Пішов додому з рідного села

І від життя, і від воєнних ран

Спочить пішов. Його уже нема.

Так обірвавсь тоненький ланцюжок

Між ним і нами

Не дотоптав засніжених стежок

Й День Перемоги вже не за горами.

Схилились вишні низько до землі,

Прощаючись тендітними гілками

«Вже не побачиш цвіту навесні,

 Хто ж буде доглядать за нами ? »

Він не любив гортати сторінки

 Воєнної страшної днини

Трудився завше залюбки,

Не забуваючи війну ні на хвилину.

Останній сивочолий ветеран

Пішов додому з рідного села

І від життя, і від воєнних ран

Спочить пішов…А навкруги-весна!

Велика вдячність тим,хто кував перемогу,пам'ять  про цих людей ми пронесемо у своїх серцях через усе життя.

Без минулого неможе бути майбутнього. Тож схиляємо низько голови перед пам′яттю тих, хто віддав життя за наше майбутнє, за ясне і мирне небо.

                                                                                                 

                                                                                         Тетяна Зубченко,

бібліотекар Бакумівської сільської бібліотеки- філіалу