На війні як на роботі

            Кожний прожитий день наближає нашу країну до славної віхи у її історії, 70-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників. І чим далі, тим менше стає  тих, кому довелося воювати на фронтах Великої Вітчизняної війни, хто відстояв в боях свободу і незалежність нашої країни. Серед старійшин бібліотечної ниви залишилось лише два учасника бойових дій. Один із них Микола Макарович Яременко, який понад 50 років пропрацював у сфері культури.

            Ідучи на зустріч з Миколою Макаровичем, я трішки хвилювалася. Розуміла, що людині 89 років, можливо, не до розмов, мені ж дуже хотілося почути детальну розповідь ветерана про його бойову юність, щоб донести почуту правду про вогненні роки до юні нашого села. Микола Макарович зустрів мене привітно, запросив до своєї господи. Як справжній бібліотекар, почав викладати переді мною теки, зошити, вирізки з газет, перелік своїх бойових нагород. Хочу зазначити, що все це було в ідеальному порядку. А потім він  запитав: «З чого почнемо?». І всі мої сумніви та хвилювання враз розвіялися.

            Розпочав свою розповідь ветеран з того, що народився він 27 жовтня 1924 року у селі Мальці у сім’ї середняків. Ще школярем захоплювався книгами. Старожили Мальців, Слобідки, Ярмаків до цього часу пам’ятають його як активного учасника художньої самодіяльності.

  Багато довелося йому пережити. Зокрема, розкуркулення, коли 1933 року родину вигнали з хати. Того дня мати золила білизну в жлуктах. Аж під’їхала підвода, голова сільради сів у хаті на скриню і влаштував торги. Розпродали все, що було у хаті і в дворі, навіть колодязь. У такий спосіб розкуркулили Макара Яременка – середняка із Мальців, батька п’ятьох дітей, власника семи десятин землі, інваліда Першої світової війни. А сім’ю вивезли в Осове.

Пам’ятає Микола Макарович і те, як товк молоденьке листя липи, яке мати змішувала із склянкою борошна. А восени повернувся із Харкова старший брат, подав заяву у колгосп. І вони повернулися у Мальці, їм дали їхню ж хату, де були тільки стіни.       

З раннього дитинства Микола мав велику тягу до знань, відразу закінчив Мальцівську початкову школу, згодом – Ярмаківську семирічну школу.

Одним словом, воювати хлопець не збирався, але війна внесла свої корективи у життя хлопця. Завдяки їй довелося зазнати Миколі тягот підневільної роботи остарбайтера. Доля розпорядилася так, що у травні 1943 року німці вивезли його разом із іншими юнаками та дівчатами села на примусові роботи. Працював у Катовіцах, у Верхній Сілезії на ливарному заводі. У січні 1945 року бранців звільнили радянські війська, і Микола Яременко пішов на фронт. Брав участь у бойових діях, а бої були пекельними. Адже німцям ой як не хотілося, щоб радянські війська вторглися на їхню територію.

Відразу направили юнака на курси, по закінченню яких присвоїли йому звання сержанта, був командиром відділення. Та не встиг Микола звикнути до личок на погонах, як при форсуванні річки Нельс 17 квітня 1945 року шматок металу, пробивши каску, шарпонув його по голові.

«Що головне – там не було страху: на війні – як на роботі… Тоді, 17 квітня, ми були за сто кілометрів від Берліна, йшли розгорнутим фронтом. І раптом, з лісочка, як застрочить! Там були доти…», - згадує ветеран.

Бійці залягли у канаві, наповненій водою. Одного бійця поранили, і Микола кинувся його перев’язувати. Прибіг санітар. А потім сталось щось таке, чого і сам не збагнув відразу: раптом різко упала його рука з автоматом, щось потекло зі скроні. З черепно-мозковим пораненням довелося бійцю тривалий час пролежати у госпіталі у місті Котбус на південь від Берліна. Внаслідок поранення не могла розгинатися рука. Демобілізувався Микола Макарович інвалідом.

Такий був, хоч і скромний, але конкретний внесок нашого земляка у розгром знахабнілих фашистських поневолювачів, претендентів на світове панування. Батьківщина відзначила його численними державними нагородами.

За роки війни село вціліло, а життя кликало ветерана шукати в ньому своє місце. Довелося Миколі Макаровичу працювати бригадиром, мірником, головою ревізійної комісії, на відповідальних роботах у споживчій кооперації. А ще на велосипеді, а взимку пішки, добирався 20 кілометрів на навчання у школу робітничої молоді в Миргороді.

Тут же, у рідному селі, зустрів і свою майбутню дружину  Хотину Лазарівну, яка працювала акушеркою у місцевому колгоспному пологовому будинку. Невдовзі вони побралися, разом виростили хороших дітей.

У 1954 році звільнилося місце у сільській бібліотеці, і цю роботу довірили Миколі Макаровичу. Невдовзі вступив до Харківського бібліотечного інституту, адже розумів, що свою справу потрібно добре знати і виконувати професійно.

Так у сільській бібліотеці і промайнуло більш як півстоліття трудового життя ветерана. Ніколи не заспокоювався, не зупинявся на досягнутому. Тому й не дивно, що у 1964 році очолюваному ним закладу присвоєне звання бібліотеки відмінної роботи. У ті роки був надзвичайно актуальним лозунг «Донести книгу до кожного письменного». Саме  його і дотримувався постійно у своїй роботі сільський бібліотекар. Але, щоб пропонувати книгу іншим, потрібно було самому добре її знати. Тому і сам багато читав літератури з різних галузей, хоча, звичайно, найбільше полюбляв «воєнне» чтиво.

 Завдяки самовідданій праці Миколи Макаровича, чимало років на базі Мальцівської бібліотеки  діяла школа передового досвіду, на заняття якої приїздили колеги з багатьох сіл району. Авторитетною і шанованою людиною був він для сільських бібліотекарів. Працівникам же центральної районної бібліотеки він назавжди запам’ятався як людина надзвичайно скромна, чуйна, порядна, старанна та  пунктуальна в роботі.

 Попри труднощі з фінансуванням закладів культури, Микола Макарович підтримував добру репутацію бібліотеки як важливого інформаційного осередку та центру місцевої громади.  А той порядок, який був у Мальцівській сільській бібліотеці, свідчив про те, що її працівник любив свою роботу, і ця людина була, дійсно,  на своєму місці. Його самовіддана та творча праця у сільській бібліотеці була відзначена багатьма грамотами та подяками.

А я хочу щиро подякувати ветерана за те, що у далекому 1984 році, коли я по закінченні Гадяцького культосвітнього училища  прибула за направленням на роботу до Слобідської бібліотеки, Микола Макарович був моїм вчителем і наставником, терпляче передавав мені безцінні зерна свого бібліотечного досвіду.

Все своє життя Микола Макарович користувався великим авторитетом та повагою своїх односельчан. Багато років ветеран був активістом громадського життя , односельчани неодноразово обирали його депутатом сільської ради.

Часові підвладне все. Але те, що зробили для нас учасники Великої Вітчизняної війни, гідним представником яких є і Микола Макарович, не підвладне часу і буде вічно жити у пам’яті поколінь.

Наталя Дорогопулько - бібліотекар Слобідської сільської бібліотеки