Спасибі за життя, солдате Перемоги.

                                       

Минають роки, десятиліття, змінюються державні устрої і навіть саме життя, і лише героїчні подвиги окремих поколінь залишаються навіки  жити у людській пам’яті. Майже 70 років тому гарматним залпом біля стін Рейстага було сповіщено світ про те, що закінчилася одна з найкривавіших воїн в історії людства, а прийдешня весна несе мир і спокій у кожну домівку та надію на спокійне майбуття. Поверталися воїни – визволителі до своїх домівок та ,на жаль, повернулися  не всі. З Великих Сорочинець до діючої армії пішло близько 1300 чоловік і майже 700 з них не повернулося з війни. З 14 вересня 1941 року по 17 вересня 1943 року село пережило всі жахіття окупації. Окупанти розстріляли, повісили і закатували майже 86 наших односельців, понад 500 чоловік було відправлено у фашиське рабство, у селі діяла німецька комендатура. Та жителі села не скорилися фашистам і їх наймитам. У В. Сорочинцях була створена і  активно діяла підпільна група  партизанського загону«Перемога».                                                                             

  Разом з своїми земляками після війни  повернувся відбудовувати рідне село і Ковшик Михайло Іванович. Тяжко поранений в ногу, на костилях, поспішав він до рідної домівки, щоб побачити матір та сестру. Радість зустрічі затьмарилася звісткою про те, що на війні пропав без вісти батько. Пройде майже 10 років пошукової роботи, безкінечного листування з пошуковими загонами і дізнається син, що загинув його батько в боях під Ленінградом і похований у братській могилі біля села Власівка. А народився Ковшик Михайло Іванович 7 жовтня 1927 року у с. В. Сорочинці, закінчив 7 класів, змалку полюбляв техніку, тож хотів навчатися далі на тракториста в Миргородському училищі механізації. Коли розпочалася війна, було Михайлові Івановичу 14 років, а у 16 років у 1943 році його призвали до армії.

 Коли ми згадуємо про період Великої Вітчизняної війни, в пам’яті виникає спогад про битву за Сталінград, блокаду Ленінграда, форсування Дніпра. Але, не слід забувати про те, що війна була не лише в європейській частині Радянського Союзу, а бойові дії відбувалися й на Далекому Сході. Японія, сподіваючись на те, що всі бойові резерви країні кинуто на боротьбу з Германією , захопила Манжурію. Метою цієї окупації було розширення власної території. Зовсім юним хлопчиною пережив Михайло Іванович всі випробування війни в складі 1 – го Дальносхіднього фронту. Цікаво було слухати розповідь ветерана про ту війну з Японією, адже в ній були свої незвичні прийоми і методи. В бойових діях японська армія широко використовувала смертників, так званих «камікадзе», та найманців з Китаю. А для того, щоб під час бою вони не змогли залишити своїх позицій, їх з певним запасом патронів замуровували в стіни будинків, дотів, смертників – кулеметників приковували до кулеметів. В тилу радянських військ активно діяли загони смертників та фанатів – одиночок, дії яких відзначалися неймовірною жорстокістю та садизмом,знущанням навіть над мертвими тілами наших воїнів.  В одному із боїв, під час взяття Харбіна, головної бази японців, отримав Михайло Іванович тяжке поранення в ногу. Півроку лежав у госпіталі,рана довго не гоїлася, лікарі вже хотіли ампутувати хвору ногу. Та молодість  і велика жага до життя створили чудо, солдат видужав. Потім знову були бої і знову поранення в ногу та голову. За бойові заслуги нагороджений орденом «За мужність» III ступеня,та орденом Вітчизняної війни II ступеня. Закінчилася війна. Щасливий ,з великими планами на майбутнє повернувся до рідного села Михайло Іванович. Пішов працювати у колгосп помічником комбайнера. У 1954 році закінчив Миргородське училище механізації, а згодом заочно Ніжинський сільськогосподарський технікум . Довгий час працював механіком у колгоспі ім. Гоголя, а пізніше -  бригадиром тракторної бригади. І, на якій би посаді не працював Михайло Іванович, завжди проявляв себе добросовісним працівником, користувався повагою в колективі, своїм досвідом завжди ділився з молоддю та був її наставником. Неодноразово обирався депутатом В. Сорочинської сільської ради та Миргородської районної ради. Удвох із дружиною Іриною Василівною виховали та виростили  трьох дітей.

    Шановні ветерани, ваш подвиг для нас святий, а життя -  гідний приклад мужності, патріотизму та любові до своєї Батьківщини. Хай над Вами завжди буде мирне небо, а ваші діти і внуки не знають страхіття війни. Вічна пам᾽ять тим, хто  поліг у боях, загинув у фашиських таборах,пішов із життя від ран та хвороб, голоду і нестатків. Доземний уклін і безмежна вдячність героям – визволителям.

  Валентина Дерев᾽янко, бібліотекар В. Сорочинської сільської бібліотеки