Спомин солдатського серця

            Давно відгриміли залпи Великої Вітчизняної війни…Ось уже сімдесят років ми живемо під блакитним мирним небом. Минають роки, десятиліття, народжуються і виростають нові покоління людей, але ніколи не зітреться і не померкне в пам’яті народній великий подвиг нашої країни, нашого мужнього народу у Великій Вітчизняній війні.

            Ясного погожого дня завітала я до шанованої у Клюшниківці людини, ветерана тієї далекої, але такої незабутньої для нього війни, Олександра Григоровича Подоляки. Захотілося дізнатися, як мовиться, із перших вуст, від безпосереднього учасника, про грізні події Великої Вітчизняної війни.  Сивочолий дідусь сидів на лавці, опершись на палицю, із виразом спокою на обличчі спостерігав, як над головою, високо в небі, пропливали легенькі  хмаринки, як дні - картинки прожитого ним нелегкого життя. І полилася наша неспішна розмова… Я відразу відчувала потребу і бажання ветерана поділитися сокровенним, вистражданим і пережитим.

            Власне кажучи, починалося життя Олександра Григоровича, як і у більшості його ровесників. Народився він 7 жовтня 1924 року в багатодітній родині колгоспників у  селі Гасенки. Його батьки добре знали, що таке тяжка селянська праця, тому і дітей змалку долучали до роботи та навчали шанувати людей. Щойно Сашко зіп’явся на ноги, відразу став надійним  і старанним помічником  для батьків. Всяку роботу, яка тільки була йому під силу, виконував швидко і залюбки. Навчаючись у сільській школі, відзначався старанністю та великим потягом до знань. Чудова пам’ять допомагала йому краще засвоювати шкільну програму, тому і навчався Сашко добре.

            Так у щоденних хлоп’ячих турботах і сплило його босоноге дитинство.  У 1941 році юнак був призваний до фабрично-заводського училища міста Донецька. Проте навчання у ньому перервала Велика Вітчизняна війна, і Сашко змушений був повернутися до рідного села.

            Багато односельців з перших днів війни пішли на фронт, а з ними і батько Сашка Григорій. Йому пощастило бути одним із тих, хто пройшов війну з першого і до останнього дня і залишився живим.

            Тяжко жилося жителям села за років фашистської окупації, та нарешті прийшов довгожданий 1943 рік, коли Червона Армія звільнила рідний край від коричневої фашистської чуми. І пішов юнак разом з бійцями Червоної Армії добивати ворога. Свою нелегку службу розпочав рядовим у піхоті. При визволенні Криму у м. Севастополі Олександра було тяжко поранено. Тривале лікування у шпиталю, а далі – знову в бій, знову під кулі.

            Не раз довелося солдату дивитися у вічі смерті. І в найтяжчі години фронтових випробувань згадував боєць Україну, рідну Миргородщину та своїх рідних: маму, сестру з братом. Кожної миті хвилювався за батька: а чи живий?

            Прийшлося Олександру Григоровичу брати участь у визволенні Закарпаття, Польщі, Чехословаччини. Велику Перемогу зустрів зв’язківцем у званні молодшого сержанта далеко від рідного дому, у південній Німеччині на передніх рубежах Українського фронту 351 дивізії 1157 стрілецького полку. Батьківщина високо оцінила мужність і героїзм, проявлені її вірним сином у боях з фашизмом. Олександра Григоровича відзначено високими державними нагородами: орденом Вітчизняної війни ІІ ст., медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги».

            Після демобілізації 1947 року повернувся фронтовик до рідного села і не впізнав його.  Окуповане село зазнало за часів війни великих руйнувань, а для його відбудови були потрібні молоді роботящі руки. Олександр відразу приступив до відновлення села, довелося  працювати на різних роботах. Тут, у рідному селі, 1948 року зустрів він свою наречену Парасковію, яка  в майбутньому стала для нього єдиною і вірною дружиною. Невдовзі побралися, дали життя п’ятьом дітям.

            Рік за роком оживало і розбудовувалося село. Дружно і завзято збудувала молода сім’я ветерана собі новий будинок у селі Сохацькому. Як грамотну, освічену та авторитетну в селі людину призначили Олександра Григоровича на роботу касиром по податках у Клюшниківській сільській раді.

            З часом виросли і розлетілися по світу діти ветерана. Відійшла у вічність люба дружина Парася, яку Олександр Григорович часто згадує, адже була доброю, роботящою, доброю господинею, разом прожили багато років у любові та злагоді. Та й одного із своїх синів вже довелося поховати. А що поробиш, коли не перебирає смерть ні молодих, ні старих.

            Нині живе ветеран із сином Василем, який піклується про нього. Неподалік проживає і донька Оксана, яка часто навідує батька, щоб зігріти його своїм сердечним теплом та турботою. Приїздять з різних куточків України й інші діти та внуки. Не забувають батьківської домівки, адже тут народилися, вперше побачили світ, зробили перші кроки. А виховали їх батьки так, що завжди прийдуть на допомогу не лише близьким та рідним, а й сусідам і знайомим.

            Озирається Олександр Григорович на свої прожиті роки і розуміє, як швидко минає людське життя. А на його віку було всього: радість і печаль, горе і щастя, кохання і розлука.

            На жаль, дуже мало залишилось серед нас ветеранів тієї страшної і кровопролитної Вітчизняної війни. То ж сьогодні хочеться сказати їм:

                        Ідуть роки, все менше вас із нами.

                        Багато хто у землю вже лягли.

                        У ту, що захищали юнаками,

                        І саду цвіт навіки зберегли.

                        Вже третє покоління підростає,

                        Що про війну по фільмах тільки знає,

                        І ви для них історією стали…

                        Спасибі вам, що ми війни не знали.

            Лень Тетяна - бібліотекар Клюшниківської сільської бібліотеки