Хто б міг подумати…

 

            70 років тому назад теплого літнього дня наша рідна земля покрилася чорною ковдрою із фашистською свастикою. А невдовзі окупаційний режим розпочав на Миргородщині свої криваві дії, запровадивши «новий порядок». Він був спрямований на масове знищення населення.

            Крім того, німецька влада вирішила використати працездатне населення краю як дармову робочу силу для Німеччини, як рабів. Спочатку була проведена агітаційно-пропагандистська кампанія з метою набору добровольців для роботи у Німеччині за певну суму грошей, за наділ землі. А коли ж це не спрацювало, окупанти вдалися до примусового відправлення молоді до Німеччини та Австрії.

            Хто б міг подумати, що через тисячоліття завдяки фашизму на нашій землі відродиться рабство.

            Не минула ця лиха година і нашого села. Не добровільно, за гроші чи наділ землі, 170 юнаків та дівчат нашого краю були вивезені до Німеччини, а під дулами автоматів фашистської зондеркоманди і поліцаїв. Насильно і навічно трьома «пачками» відправили їх на каторжні роботи, на вічне рабство.

            1 вересня 1942 року селом прокотилася страшна звістка – сьогодні відправляють до Німеччини першу групу, «пачку», юнаків і дівчат – остарбайтерів. А 5 жовтня пройшла друга хвиля вербовки. 60 хлопців і дівчат зібрали поліцаї в центрі села, посадили на десять підвод. Їм так і хотілося вигукнути:  «Прощавайте навіки, близькі і рідні, рідне село і люба Україна».

            Наймолодшою у цій групі була Ганна Вікторівна Олішевко, на той час їй ще не виповнилося і шістнадцяти років. Без сім’ї і без мами до цього дня вона не провела ще жодного дня у своєму житті. І ось цей день врізався у її пам’яті на все життя, як страшна горобина ніч.

            «Далі, - згадує Ганна Вікторівна, - привезли нас до Миргорода, де зібрали завербованих  ще й з інших сіл. Гоном загнали всіх у товарняки і переправили до Києва, а звідти через Польщу в Німеччину до міста Вітенбург. І нарешті чужа земля, де все ніби дихало страхом і смертю. Розмістили бранців у таборі, де їх як худобу, як товар, кинулися відбирати собі для роботи  німкені-господині. Потім всіх побанили, одяг продезинфікували у камерах.  Відібраних забрали господарі, а решту машинами перевезли до заводу «Мошнік» до табору «Чайдер». Тут полонянок розмістили в казармах по 12 дівчат у кожному відсіку. Спали бранки на двоярусних нарах на матрацах з дерев’яною стружкою.

            А далі почалася  щоденна каторжна робота на виживання. Годували так, аби лиш «робоча сила» могла животіти: на день 200 грамів хліба (якщо можна назвати це хлібом), щось подібне на маргарин, а ще баланда з брукви та шпинату. Кожному робітнику видавали спецівку: штани, сорочку, дерев’яне взуття. Водили остарбайтерів на роботу за чотири кілометри в ліс на підземний військовий завод. На ньому фашисти руками приречених на смерть людей виготовляли зброю, яку використовували у боях з Радянським Союзом. Працювали бранці і на завантаженні та відправці ящиків із боєприпасами, які важили біля п’ятидесяти кілограмів.

            Робочий час, крім неділі, тривав по 12 годин на добу під наглядом охорони. Поруч працювали поляки, французи, але до них було зовсім інше ставлення, не як до каторжан, а як до військовополонених. Табір, у якому стояли бараки, був обнесений високою сіткою, охороняли його німці-інваліди.

 Через два місяці нелюдської праці деякі з дівчат наважилися влаштувати втечу з табору. Пізнього вечора роздобули високу драбину, поставили до сітки і через неї падали на землю. Майже відразу спохватилася охорона, чотирьох дівчат схопили під сіткою, а десятьом пощастило втекти. Та недовго тішилися вони волею, невдовзі впіймали і їх. Всі  дівчати понесли суворе покарання, а сімох наших односельчанок переправили до концтабору, четверо з них так і не повернулися на Батьківщину.

            Із-за слабкого здоров’я, а саме захворіла була на сухий плеврит, Галина не брала участі у цій втечі. Після тримісячного лікування у лікарні її знову повернули до табору на завод. І так пройшли для неї здавалися б безкінечні два роки і вісім місяців виснажливих  робіт. У цьому пеклі допомогло їй  вижити нестримне бажання повернутися на рідну Батьківщину, до рідної батьківської хати. А від голодної смерті спасло лиш те, що один-два рази на місяць остарбайтерів відпускали за сім кілометрів у село, де вони просили, як милостиню, у населення харчі. Одні німці виганяли цих «старців» з двору, а були й такі, які із співчуттям ставилися до них, ділилися, хто хлібом, хто зерном. Усе добуте бранцями використовувалося ними для приготування їжі. У години безвиході приходилось міняти вкрадені на заводі чи то спирт, чи одежину на харчі, щоб хоч якось продовжити своє існування. Та коли охороні вдавалося зловили когось на крадіжці, покарання було суворим.

            Ось так і довелося нашій землячці разом з іншими бранцями дожити до весни 1945 року. З кожним днем став все частіше і ближче чутися гуркіт кононад, і всі відчували, що неподалік фронт, а з ним і перемога. Відчували це і німці, тому з 10 квітня розпочали вивозити людей із заводу до табору серед поля. Ніхто з бранців не міг знати, що на них чекає.

            А восьмого травня табір почали посилено бомбити американські літаки,  наступного дня біля табору з’явилися американські сині танки із зірками. О десятій години бранців визволили радянські війська, які і повідомили бранців про завершення війни, про Велику Перемогу. Радості поневолених не було меж.

            Відразу їх дорога пролягла до Польщі, а далі – до рідної Батьківщини, до батьківської домівки. Не вірилось, що вистояли, вижили, повернулися з рабства, наче з того світу. Проте не всім судилося побачити рідну домівку, із 170 чоловік 12  навіки залишилися у чужій землі.

            Після повернення  до свого села  Ганна з  радістю стала до праці у рідному колгоспі, працювала дояркою аж до виходу на заслужений відпочинок. Так і пролинули літа, як вода…

            Святкового дня 9 травня Ганна Вікторівна разом із подругою Уляною Пугач, які на сьогодні тільки й залишилися в живих із тих 170 бранців, за святковим столом поруч із учасниками бойових дій Великої Вітчизняної війни. А залишилося їх в селі лише троє. І тоді лине їх неспішна розповідь про пережиті роки воєнного лихоліття, про свої поневіряння по світу, яку з великою увагою завжди слухає молодь села.

            Ганна Вікторівна говорить:  «Аж дух забиває, аж серце замирає і радісні сльози біжать з очей, коли цього дня у телевізійному репортажі на запитання «Чи знаєш ти, що таке фашизм?» дівчина не може дати відповіді. Хай буде проклятий він на всі віки! І хто б міг подумати, що майже через сімдесят років він знову розпочне відроджуватись.  Невже людям ще мало сліз і горя? Люди, я дуже прошу вас: будьте пильними. Бережіть мир!»

            Микола Кузьменко, бібліотекар Великобайрацької сільської бібліотеки