Доля під знаком ОSТ

Йдуть роки,  їх не зупинить. Багато випало на долю старшого покоління. Однією з представниць нашого славного старшого покоління є Віщун Марія Панкратіівна.

Марія Панкратіівна народилася 28 липня 1926 року в селі Шахворостівка Миргородського району в бідній багатодітній родині. В сімʼї було шестеро дітей:  Борис 1918 року народження, Оленка 1920 р.,  Микола 1923 р., Марія 1926 р.,  Люба 1928 р.,  Гриша 1930 р. Батьки Маріі Панкратіївни ,одними з перших, вступили до колгоспу. Дитиною довелося пережити страшні роки голодомору. Як і всі сусіди їли калачики, листя з липи, свиріпу, їли суху картоплю, яку брали весною в Трудолюбі з кагатів. Люди були голодні як собаки, за суху картоплину бились між собою. Збирали де який знайдеш колосок, якщо знайдеш те зернятко, то промивали, просушували на печі, несли до людей, щоб зодрать на жорнах. Ото і їли заколоту чи затірку. А ще в рівчаку була тюлька. На підрешітку наловлять тюльки, буберів, в’юнів і варили або пекли. Важко було, проте всі діти в сімі залишились  живі. Марія Панкратіівна малограмотна, бо походила трохи в школу,  навчилась читати, захворіла і на тому наука закінчилась. Перед війною Марія працювала в ланці, а ще гляділа дітей в яслах.

Війна. Яке страшне слово. В 1942році Марію разом з односельцями забрали на примусові роботи до Німеччини. Як везли до Німеччини,її з подругою Катериною залишили на три дні в Польщі, а потім  відправили до Німеччини. Попали вони на завод в місті Гановер, паяли деталі. Робота була важка. Працювали з 8.00 ранку до 19.00 вечора. Вранці, ідучи на роботу, заводили до столової, де давали чай і кусочок хліба, що аж світився, змащений маргарином. Обід о 12.00. Годували бруквою, іноді попадалась якась крупинка в баланді, мисочку баланди давали і ввечері. «Машини гудуть, а я плачу і думаю, що нікому мого плачу не чути. В животі аж пече їсти хочеться», - згадує Марія Панкратіївна. На заводі працювали люди різних національностей: українці, французи, поляки, росіяни. Наближався фронт, людей з заводу вивели на розстріл. Близько було чути гуркіт канонад. Люди поховались в окопи, а німці повернулись, бо фронт був уже зовсім-зовсім близько. Робітників заводу визволили американці, а вже потім наші солдати відвезли на станцію і  відправили додому.

Рідна земля. Як Марія в неволі сумувала за домівкою, скільки виплакано сліз, скільки принижень прийшлось пережити, поки не побачила після довгої розлуки рідний край. Приїхала додому Марія Панкратіївна у 1945 році. Пішла працювати в ланку, полола цукрові буряки, кукурудзу. Застала вона, як садили і вибирали картоплю лопатами, чистили вручну кукурудзу, як працювали за трудодні. Останні сім років перед пенсією працювала на фермі колгоспу «Ленінський шлях».

 Сьогодні Марія Панкратіївна на заслуженому відпочинку, порається в міру своїх сил по господарству. Осінніми вечорами, сидячи на самотині, згадує прожиті роки. На устах У Марії Панкратіївни єдине побажання майбутнім поколінням: щоб ніколи і нікому не довелося знову пережити голод, війну і рабство.

Наталія Шовкопляс, бібліотекар Шахворостівської сільської бібліотеки