У війни є і жіноче обличчя…

 

         Жінка і війна… Про це не можна говорити без хвилювання. Адже залишаючись люблячими матерями, доньками, сповненими любові коханими, вони нарівні з чоловіками стали на захист своєї Батьківщини у роки Великої Вітчизняної війни. Пліч-о-пліч з чоловіками пройшли тяжкими фронтовими дорогами війни понад 500 жінок Миргородщини. Великої шани і поваги достойні вони, адже, будучи учасницями бойових дій, виявили мужність і героїзм, доблесть і відвагу. Ці гідні доньки Батьківщини вписали свою славну сторінку у літопис подвигів наших земляків у роки Великої Вітчизняної війни.

         По-різному склалися їхні долі. Пройшла сувору школу бойового гарту, мужньо подолавши всі негаразди воєнного лихоліття, і жителька селища Ромодан Павленко Катерина Василівна.

         Нещодавно мені довелося зустрітися з нею, і вона, заглибившись у свої спогади, почала неспішно перегортати сторінку за сторінкою свій життєвий шлях.

Народилася Катерина Василівна 28 липня 1927 року на хуторі Штомпелівка Клюшниківської сільської ради. Батько працював у колгоспі бухгалтером, а мама – різноробочою. Сім’я не мала великих статків, адже в ній підростало п’ятеро дітей: три сина і дві доньки. Тому по закінченню шести класів сільської школи Катя відразу розпочала свою трудову діяльність, пішла в колгосп доїти корів. Велику Вітчизняну війну вона зустріла чотирнадцятирічною дівчинкою. На все життя запам’яталась їй ненависна фашистська окупація у рідному селі. Але  її не покидала думка, щоб і самій разом з бійцями Червоної Армії  взяти участь у визволенні рідної землі від  іноземних поневолювачів.

         Після визволення рідного села від фашистської навали шістнадцятирічною дівчиною закінчила Катерина курси медсестер і добровільно поїхала до військкомату. Звідти направили її до військового госпіталю. З ним довелося дівчині пройти Латвію, Литву, Східну Прусію. Не злічити, скільки поранених бійців під свист ворожих куль було винесено з поля бою та відвойовано у смерті юною дівчиною…

         Навіть сьогодні зі слізьми на очах згадує Катерина Василівна той болісний стогін поранених бійців та їх крики про допомогу. З поля бою виносили поранених і без обох ніг, і без рук, одні прохали допомоги, інші в агонії рвалися у бій.

  Два довгих роки війни провела Катерина Василівна серед горя і болю, проте сил додавала віра у неминучу перемогу над ворогом. Свято  Перемоги вона зустріла у німецькому місті Дрездені. Її заслуги перед Батьківщиною відзначені Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня та численними медалями.

Проте не лише з горем і стражданнями пов’язані для неї роки війни, адже саме у це лихоліття прийшло  до неї і перше кохання, яке пронесла Катерина через пекло війни.  Разом з коханим чоловіком повернулася дівчина до Ромодану, тут звили разом своє сімейне гніздечко.

Після війни Катерина Василівна з радістю включилася до мирної праці, п’ятнадцять років працювала у торгівлі, згодом – на Дібрівському бурякопункті. Звідти пішла і на заслужений відпочинок. Проте не звикли руки жінки довго залишатись без роботи. Тому, вже будучи на пенсії, продовжувала працювати охоронцем відразу на сільській фермі, а пізніше – у Віричанській школі.

Катерину Василівну люблять і поважають жителі селища. Із нагоди 70-річчя визволення Миргородщини хочу привітати її і всіх жінок – учасниць бойових дій Великої Вітчизняної війни, з цією знаменною подією у історії нашого краю, вклонитися величі їх духу.

 Ольга Шматко, завідуюча Ромоданівською селищною бібліотекою