Дитинство, обпалене війною

       

Діти війни.   Вдумаємось…. Які страшні  ці слова.  Я  думаю,  немає  нічого гіршого,  чім  в дитинстві  чи  підлітковому  віці  пережити  страхіття війни, смерті ,  голоду  та  холоду.  Непощастило  народитися  в  такий   тяжкий  час  і Михайлу  Мирошніченку,  жителю  села  Черкащани.                                              

Народився  Михайло 15 жовтня 1935  року в багатодітній  сім’ї в якій  було   семеро дітей а  Михайлик  був шостою  дитиною,  яка  так  мало  знала     тепло материнських  рук  та ніжний голос  колискової  пісні, бо  в  п’ятирічному віці  він залишився без  матері,  яка померла  після тяжкої  хвороби.  У 1943  році  забирають  батька  на  війну,  з якої  він так і не  повертається .  Не  повернувся    з  війни зовсім юний брат Григорій, 1927р.н.,  якого  закатували в Німеччині  в концтаборі.   А  найстаршому   братові  Олексієві, 1922 р.н.  доля посміхнулася  і він повернувся  додому з  війни живим  та неушкодженим.   А доглядати  за  найменшими  братами та  сестрами  випало  шістнадцятирічній   Уляні. А  коли в село прийшли і почали  обстріл  німецькі окупанти  то деякі  діти  сиділи  на  підлозі  і трусилися від страху   а  старша  сестра  ховалася  в комині,  в  який  часто   попадали  кулі від  вистрілів  автоматів.                                                                                Десятирічним хлопчиком  пішов  пасти  корів у людей,  де  за  цілий  день заробляв  лише  пів  пиріжка. А  на  наступний день інші  господарі також  давали  пів пиріжка  маленькому  пастуху.  Навчалися  тоді  сім  класів а Михайло  закінчив п’ять класів,  бо  потрібно було працювати,  щоб   заробляти на життя.  Після трьох років  служби  в  армії  повернувся працювати  в рідне село  де  і  зустрів   неймовірної  вроди  дівчину  Галю і  закохався  в неї на все  життя.  У  1958  році,  на  релігійне  свято  Казанської Божої  матері 4 листопада ,  закохані  одружилися. Згодом почали  будувати  власний  будинок,   народили,  виростили та  вивчили  трьох  гарних  дітей. Працювали  обоє  в місцевому колгоспі  імені «Кірова». Навіть,  будучи  на  заслуженому  відпочинку продовжували працювати.                                                    

І 61 рік подружнього  життя живуть  у  любові  і  злагоді  та  не  можуть  сидіти  без  роботи.  У Михайла  Назаровича, якому   84 роки  та  Галини Миколаївни - 81рік,  в господарстві є : кури, свині, пасіка а до  минулого  року  була  і  корівчина.  Також  є і огород,  який   обробляють . Діти: син  Микола – довгий час  працював директором  сільськогосподарського  господарства  під  Полтавою а  згодом,  відкрив своє фермерське господарство .  Доньки Тетяна  та  Ольга  живуть і працюють  в  рідному  селі Черкащани   і   кожний день  провідують  та допомагають батькам.  Тетяна Базя  працює  директором Черкащанського  НВК  а Ольга  Тимченко -  бухгалтером ТОВ «Великобагачанський  комбікормовий завод».          

                                                              

 Шановні  Михайло Назарович та Галина Миколаїна! Бажаю  вам  здоров’я, енергії і сил на довгі, щасливі роки. Живіть довго , не знаючи тривог ! Нехай кожного  дня  буде привід  посміхнутися  та  порадіти!

                             

                           Світлана Челембієнко,

                            бібліотекар 1 категорії Черкащанської  бібліотеки  -   філіалу