Давно скінчилася війна, така страшна, така жорстока…

           

Чим далі віддаляє нас  час від героїчних і трагічних років Великої Вітчизняної війни, тим вагомішим постає в очах нинішніх поколінь подвиг нашого народу.

Розпочавшись 22 червня 1941 року, вона вже 14 вересня підійшла до кордонів Миргородщини. В ході нерівних запеклих боїв з фашистами війська Червоної Армії залишили районний центр Миргород. З цього часу у нашому районі був встановлений окупаційний період, або, як називали його фашисти, «новий порядок», який тривав  довгих 734 дні.

Та не змирився наш народ з таким порядком, і від малого до великого піднявся на боротьбу з ворогом. По всій Україні були організовані численні підпільні загони, які діяли  і на території нашого краю.

Немає на нашій землі родини, яку б не зачепила своїм чорним крилом ця війна. Її пам’ятають і ті, хто грудьми заступив шлях фашизму, і ті, хто пережив лихоліття в тилу.

Однією з таких родин є і сім’я Міщенків із села Зелений Кут. А була це, як і багато інших,  звичайна селянська родина. Глава сім’ї Міщенко Арион Микитович та його дружина  Тетяна Андріївна працювали у рідному колгоспі, виховували п’ятьох дітей.

Мені довелося зустрітися з одним із членів цієї родини, учасником бойових дій Великої Вітчизняної війни  Іваном Арионовичем, який зі слізьми на очах і з тремтінням в голосі розповів мені про пережиті ним страшні роки війни. Кожної миті відчувалося, як боляче ступати йому незабутніми стежками пам’яті.

Народився Міщенко Іван Арионович 16 квітня 1923 року. Коротким було його навчання в школі, лише один клас сільської школи удалося йому закінчити, на цьому і закінчилися його «університети». Страшний голодомор вторгся в життя українського села, пухли старі і малі, вимирали родини і цілі села. Не минуло це лихо і родину Міщенків, померли від голоду дворічні сестрички-близнючки Івана. Рятуючись від голоду, сім’я змушена була переїхати до Полтави.

А повернувшись через деякий час до села у свою рідну домівку, довелося пережити страшні часи воєнного лихоліття. Тільки-но розпочалася Велика Вітчизняна війна пішов на фронт батько і старший брат Івана. Йому ж на той час виповнилося лише 17 років, проте юнак вже в 1941 році був призваний до лав Червоної Армії, став на захист Батьківщини від ненависних фашистів. Немало фронтових доріг довелося йому пройти. Брав участь і у боях  на Миргородщині, пережив тяготи оточення. Коли ж одного разу прийшов до рідної хати, щоб попросити у матері хліба в дорогу, потрапив до рук фашистів, які на той час вже окупували село. Юнака відразу схопили і довелося йому разом з іншими остарбайтерами два роки відпрацювати на каторжних роботах у ненависній Німеччині.

Після визволення з неволі потрапив на фронт до Чехословаччини, воював  у складі І дивізії у столиці Угорщини місті Будапешті. Пізніше дивізію було переправлено на схід для участі у воєнних діях з японськими мілітаристами. Тяжкі були ці часи, довелося бійцям пройти довгий і тяжкий шлях, знемагаючи від спеки. Багато хто з них не витримував і гинув прямо на дорозі.

Кожної миті війни солдат мріяв лише про те, щоб якомога скоріше розбити ворога і повернутися до рідної домівки та до мирної праці. Та навіть по закінченню воєнних дій з мілітаристською Японією не довелося Івану відразу повернутися до своєї малої батьківщини у мальовниче село Зелений Кут.  Адже він був включений до групи, яка охороняла склади зі зброєю в м. Беньжень. Мужність і героїзм проявлені Іваном Арионовичем  у боротьбі з ворогом відзначила Вітчизна  орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня та «За мужність», а також численними медалями.

Лише у березні 1947 року після демобілізації повернувся рядовий солдат Міщенко Іван Арионович  до рідної домівки. Того ж року одружився, разом з дружиною виховали чотирьох синів. Нарешті повернуся солдат до мирної праці, пішов працювати на ферму. Але більшу частину свого трудового життя Іван Арионович пропрацював столяром.

І всі ці роки залишаються незмінними шана та повага односельців до ветерана. Не довелося дожити до наших днів дружині Івана Арионовича, у 2002 році відійшла вічність. Нищівним ударом долі стала для ветерана смерть одного із синів. Та радують серце дідуся внуки та правнуки, які разом з батьками навідують його, підтримують у важкі хвилини життя.

Хочу сьогодні від всієї душі побажати Іванові Арионовичу та всім ветеранам нашого краю здоров’я, тепла, добробуту та родинного затишку.

Нехай же вічно горить свічка пам’яті в нашій Україні, що стала храмом скорботи за невинно убієнними її синами і дочками на дорогах Великої Вітчизняної війни.

Валентина Тищицька, бібліотекар Савинцівської сільської бібліотеки